Опублiковано: 2011.01.08
Олена Логвиненко
За вітром слава полетіла…
Якби поета Віктора Мельника запитали, хто з домашніх тварин його найбільше надихає на творчість, і він застиг би у хвилинній мовчазній задумі, на допомогу міг прийти читач гумористично-сатиричної книжки «Браття во хвості» (К., 1997), шепнувши авторові на вухо: «Корова». І не, уточнімо, не просто Рябуха чи Лиска з сусідського двору, а та Корова, яка, мов у жартівливій пісні, стоїть на мосту через річку невеличку і вихваляється своїм хвостом, якого б на мості й не було, якби вона там не стояла. Чому ж саме Корова? Річ у тім, що цей всесвітньовідомий образ уже не раз потрапляв до хліва ліричної уяви багатьох українських поетів, котрих і запраглося обійти на дистанції до здобуття слави Вікторові Мельнику.
Ось, приміром, перша спроба позмагатися з Василем Герасим’юком:
Шуміли потоки. Смеріччя несли з верховини.
На міст, що вартує трепета висока й смутна,
Зійшла, заблукавши, утекла зі стайні маржина –
Нас тяжко шукала, хвостата, немов сатана.
Я легко заплакав. Я думав, то ходять пророки.
I так собі мовив: якби мене в тьмі полонин
Водою життя не поїли правічні потоки –
Не видів би мосту, маржини, хвоста й сатани.
І сатирикові вже, бачиться, недалеко до пальми першості, бо він, добре засвоївши чужі художні манери письма (І. Римарука. Людмили Таран, В. Неборака, С. Вишенського та ін.), створив свою власну пересмішницьку «Коровіану». Узяв і нову висоту, першим підкоривши модерну візуальну поезію. Тож пародистові вдалося виявити свою майстерність візуальнопоетичного пейзажиста. А тлом послужили поезовитвори І. Іова, М. Сороки, М. Луговика, Неди Нежданої. Не забракло авторові сміливості подивитися й на себе в дзеркалі іронії (автопародія «Ніч із сніговою королевою»), тим самим засвідчивши свій демократизм щодо братів по перу.
Шанобливо-солідарне ставлення виявив автор також до колег-пародистів, запросивши їх до «Кімнати сміху», де вони представилися власним творчим кредо. Скажімо, сатирик В. Журавський, який, звісно, не звик лити єлеєм, мрійливо висловлює свою заповітну мету на найближчу п’ятирічку: «Читача нарешті заМАХаю! От хіба що відМАХнеться він...» А О. Жолдак, який зажив «маститої» слави на маститих мастаках, розкриває свою творчу лабораторію: «Підряд пародіюю всіх Митців мастаковитих. І підбираюся до тих, Що пишуть заповіти»... З’являються перед читачем і шаржовані А. Бортняк (який виставив свою кандидатуру на вибори... директора витверезника для ліриків), А. Горбівненко (колекціонер, котрий збирає до банку даних про поетів таке, чого вони й самі про себе не знають), Б. Старчевський (його бояться лірики, як чорт ладану, і він чекає не дочекається, коли ж хоч один прихилиться до нього)...
Отож, вважайте, пощастило усім, хто потрапив «на зуб» молодого пародиста із Вінниці В. Мельника, котрий, за прикладом відомої синиці, розпустив про них славу. Добре, що не лиху.
«Літературна Україна» за 25 грудня 1997 р.
Ось, приміром, перша спроба позмагатися з Василем Герасим’юком:
Шуміли потоки. Смеріччя несли з верховини.
На міст, що вартує трепета висока й смутна,
Зійшла, заблукавши, утекла зі стайні маржина –
Нас тяжко шукала, хвостата, немов сатана.
Я легко заплакав. Я думав, то ходять пророки.
I так собі мовив: якби мене в тьмі полонин
Водою життя не поїли правічні потоки –
Не видів би мосту, маржини, хвоста й сатани.
І сатирикові вже, бачиться, недалеко до пальми першості, бо він, добре засвоївши чужі художні манери письма (І. Римарука. Людмили Таран, В. Неборака, С. Вишенського та ін.), створив свою власну пересмішницьку «Коровіану». Узяв і нову висоту, першим підкоривши модерну візуальну поезію. Тож пародистові вдалося виявити свою майстерність візуальнопоетичного пейзажиста. А тлом послужили поезовитвори І. Іова, М. Сороки, М. Луговика, Неди Нежданої. Не забракло авторові сміливості подивитися й на себе в дзеркалі іронії (автопародія «Ніч із сніговою королевою»), тим самим засвідчивши свій демократизм щодо братів по перу.
Шанобливо-солідарне ставлення виявив автор також до колег-пародистів, запросивши їх до «Кімнати сміху», де вони представилися власним творчим кредо. Скажімо, сатирик В. Журавський, який, звісно, не звик лити єлеєм, мрійливо висловлює свою заповітну мету на найближчу п’ятирічку: «Читача нарешті заМАХаю! От хіба що відМАХнеться він...» А О. Жолдак, який зажив «маститої» слави на маститих мастаках, розкриває свою творчу лабораторію: «Підряд пародіюю всіх Митців мастаковитих. І підбираюся до тих, Що пишуть заповіти»... З’являються перед читачем і шаржовані А. Бортняк (який виставив свою кандидатуру на вибори... директора витверезника для ліриків), А. Горбівненко (колекціонер, котрий збирає до банку даних про поетів таке, чого вони й самі про себе не знають), Б. Старчевський (його бояться лірики, як чорт ладану, і він чекає не дочекається, коли ж хоч один прихилиться до нього)...
Отож, вважайте, пощастило усім, хто потрапив «на зуб» молодого пародиста із Вінниці В. Мельника, котрий, за прикладом відомої синиці, розпустив про них славу. Добре, що не лиху.
«Літературна Україна» за 25 грудня 1997 р.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.