Ця рецензія була написана п’ять років тому на замовлення однієї з вінницьких газет, однак світу вона так і не побачила, канувши в домашній архів. Хтозна, чи була б вона коли-небудь оприлюднена, якби не така ось зручна нагода [- прийом автора до Спілки письменників].
*  *  *
У наш час, нелегкий для всяких, особливо мистецьких заходів і починань, знайшлися добрі люди. Завдяки їх дружній допомозі з’явилася в цьому році невелика за обсягом збірка «Просто  вірші».
Можна сперечатись про досконалість чи художню вартість поезій Віктора Мельника, але їх, на мій погляд, не можна сплутати ні з чиїми – вони самобутні, в них прорізується власний голос поета, проступають сліди  напружених творчих пошуків.
Однією з визначальних рис переважної більшості «просто віршів» є виважений лаконізм, нерідко пов’язаний з умінням передавати ємким поетичним словом тонкі нюанси щирих ліричних почуттів – радості, горя і смутку. Без такої передачі схвильованого, проникливого сприйняття вічних реалій навколишньої дійсності немислимий справжній літератор (у нашого дебютанта є всі дані бути саме таким).
На жаль, сектор ліричної обсервації в автора неширокий. Це – оспівування барвистої, вічно мінливої природи, що гармонує чи контрастує з переживаннями ліричного героя, вплітаючись в його емоційний світ, різні прояви кохання, в якому завжди, як сказав давній поет, «з журбою радість обіймається».
Не можна сказати, що поет байдужий до нашої збаламученої суспільно-політичної дійсності. Але саме тоді, коли читаєш його спроби в жанрі громадянської лірики («Колима 1938-го. Втеча», «1933. Травень», «Я не бос, не партійний спудей» (химерний рядок, сторонній лексико-образному довкіллю), «Непрощенна – тому і непрощена», «Він тільки й мав...»), бачиш: їх, тих, що підносять надовго, якщо не назавжди, актуальні теми, мало.
Лаконізм «Просто віршів» базується на вправній версифікації автора, вона сприяє умінню небагатьма словами відтворювати складну гаму почуттів, настроїв і вражень ліричного героя. Природно, що поет зарекомендовує себе вдалим мініатюристом. Хоч і тут впадає в око певна одноманітність у архітектоніці віршів, у їх метричній будові, навіть у манері римування (переважно перехресне), неувага до білого вірша, класичних поетичних форм (з них зустрічаються лиш сонети).
Подибуються в книжці (на щастя, зрідка) притуманені, розмиті мікрообрази, чужі  поетичним  контекстам вислови-прозаїзми («шукаю точку вірної опори», «у відповідь собою одіб’ю», «медуза диму... зникне в глибині повітря», «не скористались останнім шансом»).
Та, безперечно, не вони, ці поодинокі вислови, вимальовують лице збірки. Переважна більшість її поезій позначена емоційною наснагою, ємкими, сконденсованими образами, психологічно вмотивованими ситуаціями і вчинками персонажів. До таких віршів перш всього слід віднести «Увійди в мою пам’ять», «Хитає гілку вітер-диригент», «Він тільки й мав...», «Не повинен, не маю права» та ін. Справжньою хвилюючою щирістю й душевною щедрістю дише поезія «Василиночко, донечко, доле». Іноді на перший погляд незначну побутову дрібницю авторові вдається так опоетизувати, що вона набирає справді поліфонічного звучання («Ах, яка надзвичайна мелодія»).
В. Мельник – молодий митець. Та при інших, більш сприятливих умовах, за шістнадцять років (вірші саме за такий період творчості склали рецензовану книгу), коли б не переслідування дикої, людиноненависницької системи, яких зазнав Віктор ще з студентських років, не боротьба (хай проститься мені це заїжджене, стерте, як жебрацький п’ятак, слово) – часом сувора, жорстока, – за шматок насущного, він би спромігся видати вже зо три, можливо, більш вагомі книги. Та, будемо надіятись, автор «Просто віршів» надолужить прогаяне.
На закінчення хотілося б по-бажати поетові ширшого тематично-художнього діапазону творчості, активнішого проникнення в гущу життя, в сучасність, глибшого вкорінення в рідний грунт, входження в чистоплинну течію національної літератури, щоб у віршах чіткіше звучали й відгомін поля, й відлуння вікопомної пісні.
Вірю – все це В. Мельникові під силу. До речі, сам він дає привід для такого оптимізму, наприклад, в умудреній життєвим досвідом мініатюрі-роздумі:
До тридцяти угамувалась кров
І вицвіла рожева позолота.
Все менше слів про щастя і любов,
Все більше про нещастя і роботу.
Нічого не скажеш – похвальна сентенція. Хоч, правда, «щастя» й «любов» авторові, мабуть, ранувато викорінювати зі свого лексикону; від нещасть сохрани нас Боже, а щодо роботи – цілком слушно. Тому, вітаючи поета з творчим успіхом, скажемо:
– В добрий час!

«Панорама» за 21 лютого 1996 р.