Пишу просто відгук на книжку, яка називається «Просто вірші». Хоч, зізнатися, і виникає деякий сумнів, чи й надрукують. Бо що таке нині лірика, тим більше – просто вірші, якщо не вистачає ковбаси, бензину та багато дечого іншого.
У попередні роки газети, як не парадоксально, друкували багато поезії. Щоправда, значною мірою – календарної, тріскучої, фальшивої. «Барабани епохи»! Але ж і проростали крізь газетні бетонні шпальти справжні ліричні травини. Нині ж по-діловому заклопотані газетярі вправно виполюють і їх, як непотрібний бур’ян, не розуміючи, що, скажімо, тому, можливо, у Франції вдосталь ковбаси, що там виходить понад півтори тисячі літературних журналів, в той час, як у подібній територією і кількістю населення Україні їх ледве нашкребеться до двох десятків.
Писати тепер, в умовах спотвореного ринку, вірші та ще й намагатися видати їх окремою збіркою, – значить, бути абсолютним Дон-Кіхотом. Але, як це не дивно, саме дон-кіхоти зберегли краєвидам та людським замилуваним поглядам вітряки, проти яких вони нібито активно боролися.
Порівняно молодому ще вінничанину Вікторові Мельнику вдалося вберегти свого поетичного вітряка, який нещодавно залопотів на захмарених фізичною і моральною розрухою обріях ніжними і сумотливими крильми. Допомогли йому, сказати б, сучасні санчо-панси в особі спонсора – Вінницького малого підприємства «Альфа».
Подібна благодійність кикликає почуття щирого зворушення і вдячності.
«Просто вірші» – це просто вірші, без іронічних лапок. Вони писалися упродовж багатьох років, а їхня актуальність полягає в справжній художності. Звичайно, художня істина завжди предметна, але не обов’язково на рівні повсякденних турбот про підвищення продуктивності праці. Конкретними в по-етиці Мельника є такі поняття, як «біль», «краса», «пам’ять», «вірність», «музика», «чистота», «совість»... А ще «Україна». Тобто те, що для нас споконвіку і  довіку злободенне.
Якщо про вірші неможливо запитати: «Про що (про кого) вони?» – то це вже один із атрибутів істинної поезії. Лірика Віктора Мельника – ніжна і зболена, чиста і чесна. Вона мало залежить як від побутових, так і від загальнополітичних подробиць, хоч і можна за її рядками та контекстами і підтекстами визначити часовий термін її творення.
Ліричні висоти поезії В. Мельника, звісно, ж, мають під собою реальний, конкретно-історичний грунт. Аж, приміром, до ніжно, по-батьківськи мовленого ймення дочки:
Василиночко, донечко, доле,
Рідний цвіт на нічийній межі.
Хай багаття моє прохололе
Не застудить твоєї душі.
Відсвітивсь я раптово, як спалах:
Чи розсіяв тепло, чи й не мав.
На безлюдних обвітрених скалах
Гасне невідь-як вирослий мак.
Відчуйте не лише зворушливий подих цих рядків, а й внутрішню мелодику. Відчуття ритму, мелодійності – один з характерних секретів цього поета, його метафоричність – ще одна його поетична таємниця. «Упала зоря, мов брову розсікли...» Можу побитися об заклад, що ніхто досі так ще не сказав. Але неповторною може бути і дурниця, нісенітниця. У наведеному ж рядку – особлива спостережливість поета, уміння сумістити надзвичайно віддалені явища і поняття. «Полірує річки стародавній мороз», «хитає гілку вітер-диригент», «сім акордів каторжної гами – сім в’язничних кроків у відлюдь», «ліхтарі,  хитаючись, як п’яні, підсліпуватим маревом горять».
Віктор Мельник – лаконічний поет. Не від браку слів, а, навпаки, від їхньої достатності у власному лексичному арсеналі. Має з чого вибирати, може дозволити собі не повторюватись, не задихатися в полові багатослів’ я. От і пишуться твори на один-два рядки:
То ще не дощ – одна краплина,
Лицем притисшися до скла,
Зі мною стрілася очима,
Зніяковіла і втекла.
Цілу зливу почуттів може викликати одна така краплина. Оживлення різних предметів, явищ природи – улюблене заняття В. Мельника. Власне, це і є метафоризація, без якої і поезія втрачає сенс. Ось розгорнута на увесь восьмивірш метафора роздуму про вічне-потойбічне:
Свічечка тане. Пробігши по пальцях,
Капле в пітьму стеаринна сльоза.
Цвинтар нічний. В замороженім вальсі
Серце твоє повертає назад.
Вогник минущий над протягом вічним.
Не захистнмий напливом долонь,
Де перекинутим знаком окличним
Свічка вмерзає в покинутий сон.
Устремління до  таємниць життя й смерті – не пустопорожня  забаганка.   Воно куди важливіше від мирських турбот про ту ж саму ковбасу. Принаймні, для поета. Та й будь-яку людину на Вищому Суді запитають про душу, а не про тіло. Про це ми грішно забуваємо, а тому й нерідко відмахуємося від поезії. Мовляв, ділом треба займатися, а не базіканням! От і дозаймалися... що ні ковбаси, ні поезії.
А втім, є ж, виявляється, на світі по-справжньому ділові люди, такі, як працівники малого підприємства «Альфа». Та ще – кооператори-видавці Хмельницького видавництва «Доля», де й побачила світ ця книжка. То, може, і читачі знайдуться у цієї невеличкої, зі смаком оформленої збірки під назвою «Просто вірші»?
Вона, певна річ, не без огріхів (мовних, стилістичних, інтонаційних, змістових). Тим більше, що книжка поки що – перша. Але я не пишу рецензію. Це просто відгук, адресований ймовірним читачам поезій Віктора Мельника. А    про недоліки я скажу йому особисто.

«Подолія» за 21 травня 1992 р.