ПОСТАТІ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЧАСО-ТРИВАННЯ

Тамара Дяченко.  Постаті шани – Севастополь: Телескоп,2010.

          Тамара Дяченко. Ім’я знакове у нашій літературі. Журналістка, письменниця, громадська діячка, яка живе та працює у Севастополі.
         
          Просто красива і мужня жінка, яка вміє бачити наше життя внутрішнім зором, висвічуючи його внутрішню суть у найдовершеніших формах добра і краси. Серед її журналістського доробку – тисячі статей. За цими публікаціями можна розпізнавати почерк епохи. Бо ж сказано Поетом: «Державу не твориться в будучині, державу формується нині…»

          Пам’ятаю приїзд Тамари Дяченко до Львова, як тепло і щиро прийняли її львівські письменники.

          Поезія Тамари Дяченко – щире і невичерпне джерело високого людського Духу. Довго і трепетно  стояла письменниця перед могилою Володимира Івасюка. І тоді я вперше почула розповідь про Людмилу Шкуркіну – першу любов легендарного композитора. Сталося так, що доля занесла Людмилу до Севастополя, і вона була близькою знайомою Тамари Дяченко.

         Образ великого композитора, який був предтечею Нової Української Доби, крізь призму розповідей найближчих і найдорожчих людей – це ще одна сторінка у життєпис не лишень нашої України, а і культурне духовне осмислення нашого минулого. Бо без цього осмислення ми не маємо права на майбутнє.

         Отож, у книзі «Постаті шани» Тамари Дяченко переплелися лінії особистісного світовідчуття та узагальненого соціально-громадського відчування. Це і створює той непростий колорит оповідей, де відчуваєш себе зримо причетним до великого дійства, де неквапом, ніби за горнятком запахущої кави, слухаєш розповіді про особливих людей, які своєю духовною енергією розривають часо-просторові умовності. Сила Духу Людей, які впливають на епоху, які не пливуть за звичною течією, а своєю енергією створюють основу духовного поступу людства до нових висот. Тільки сила Духу здатна витворити оту особливу енергію, яка стає основою вселенської світобудови. Ця енергія залишається і живе навіть із переходом в інші багатовимірні світи. Вона і створює оту особливу енергію гармонії та захищеності, коли «…кожен знай, що за тобою міліонів стан стоїть, і за долю міліонів мусиш дати ти отвіт…»

         Що може одна-єдина постать у вселенському химерному царстві, де так важко ми знаходимо опертя, особливо – коли вириваємося за межі реальності у духовні простори? Але тільки такими особистостями рятується світ. Ще з часів раннього християнства ми маємо досвід протистояння  юрби і пророків. І як часто ми кидаємо брудом у поводирів, аби потім так само по-рабськи плазувати біля підніжжя їхніх п’єдесталів  Отож, як потрібен нам на всі часи отой щемливо-зважений, непідкупний погляд письменника, котрий вміє відсіяти зерно від полови, котрий вміє побачити головне у плині життєвих буднів. Отож, книга Тамари Дяченко має і ще одне значення: суспільно-філософське, громадсько-політичне. Вона консолідує суспільство навколо духовних цінностей.

        І ще один фрагмент спогаду. Севастополь. Богдан Ступка зі своїм театром на гастролях. Кілька хвилин, розповідала письменниця, актор мовчки стояв біля порталу, а зал – витирав сльози. Це було найголосніше мовчання, котре переросло у гучні овації залу. Артистів довго не відпускали зі сцени.

        Можна було би почати із цього епізоду, реального і переможного, де мовчання стає сильнішим від слів, де Сила Духу Франкового стає високим акордом. Бо ж вельми знаково, що Богдан Ступка народився у серпневі Франкові дні, та ще й на його батьківщині, бо від Жовківщини до Дрогобиччини лишень рукою подати. Це шлях традиційно-тривіальний. Тамара Дяченко починає свою розповідь з іншої точки відліку – від розмови за лаштунками, розрахованої на коротеньку зустріч, що продовжується у задушевну кількагодинну сповідь. Це уже назавжди – це зарубка на долі, де стигми віку випереджують самі себе, обпалюючи натхненням крила творчості, стаючи для них надійними вітрилами.
І – особлива роль деталей, котрі стають особливими знаками-метафорами. Ці несподівані зблиски-відкриття, як зоряний дощ, як несподіване просвітління. І – використання документальних матеріалів, де за документом серця іде документ епохи.

         Пам’ять – вона непроминальна, як і наше життя. Бо кожний фрагмент зустрічі стає особливим свічадом людської долі. Мабуть, ці долі складаються на небесах. А потім вибухають зоряними знаками у житті народу.

          Велике щастя – відкривати для себе щораз не просто нову особистість, а щось незвичайне у її талановитому сходженні до вершини свого осяяння. Так дивовижно легко визначати її шлях до досконалого сходження.

          Володимир Івасюк, Богдан Ступка, родина Красицьких,  Василь Лопата, В’ячеслав Хім’як,  Дмитро Нитченко, Леся Ткач, Тетяна Цимбал, Валерій Буймистер… Вони приходять до нас цікавими, несподіваними. Їхній світ стає частиною нашого духовного набутку. Їм однаково, як і Шевченкові «не треба нічого, вони хотіли б, щоб Україна була вільна, і заради цього вони кладуть на вівтар і свою творчість, і своє життя…»

          Ці слова Василя Лопати, мовлені про Тараса Шевченка, можна віднести як до кожного героя книги «Постаті шани», так і до самої письменниці Тамари Дяченко, яка живе і працює у Севастополі і є духовним обличчям – як цього міста, так і цілої України.

           Світло щирого слова Тамари Дяченко зігріває нашу сучасність, а своїми добрими променями світить на багато десятиліть уперед.


                                                                                                       МАРІЯ ЯКУБОВСЬКА,
     
                                                                                                                  Львів