Читаючи нову книжку Сергія Федаки "Яблуко від Єви", по-стійно хочеться випити. І не чогось "гіркого, як фальсифікована горілка", а напою справжнього, міцного, вишуканого, як, наприклад, "Унікум" наполовину з коньяком (таке готують у Павла Чучки в "Деці"), чи "Бехеровку" з тоніком (цей напій у Будапешті називають бетоном), чи хоча б якийсь з описаних Венєчкою Єрофеєвим коктейлів. Але "...комусь і кількох життів замало, аби випити усе оте, чого так кортить". Комусь замало, а хтось просто п'є не задумуючись - і правильно робить. Бо хто, якщо не я.

Хочеться випити не тому, що відчуваєш майже фізично присутність алкоголю в тексті. І не тому, що автор пив до того, під час того і після того, як писав. Як правильно підмітив вельмишановний і поважний Петро Скунць у знаменитому вірші "Тарас" - кому до того яке діло: скільки пив і з ким. Бо ти є! Бо ти щось створив! Бо ти маєш право! Випити. А чому б і ні?

А текст ллється ніби благородний напій, граючи кольором і ароматом, наповнюючи єство, прикрашаючи сутність, просякуючи сторінки і даруючи незабутні враження сп'яніння від слова. Ти стаєш пасажиром потяга, що їде в безконечність, філософом, що прагне осягнути буття, фаталістом, який шукає смерті, музикантом, що не вірить у музику, і клоуном, що плаче під маскою... Ти стаєш вільним рабом і поневоленим господарем. Ти стаєш справжнім чоловіком, що разом з тими двома "хлюпають чарку за чаркою, тільки встигай підливати. Пляшку за сім хвилин. Ну там - плюс-мінус. І зразу вихід в астрал." Ну, не повний вихід, а так - екскурсія. Бо повного виходу не буває. Хіба що смерть. Чи - любов. Бо "...любов - як смерть. Поки ти є, смерті нема, а коли вона прийшла, вже немає тебе".

Так би блукав і блукав лабіринтами текстів, стежками парадоксів, нитками вчень доступних і усвідомлених, засвоєних і пройдених, незбагненних і простих до неможливості. Як кришталевий келих, "...котрий чомусь у холодильник заховали. Порожній такий келих. І сухий. Може, навіть з павутинням на дні. Хоча колись був - гай-гай, чого лиш у ньому не хлюпотіло. Все випили, а розбити забули".

Так би і дихав отим, ні - не перегаром, ароматом емоцій, космосом пошуку, пульсом натхнення. Колись і сам так думав, і був таким, і прагнув того ж... Бути пунктуальним і щасливим, коханим і відданим, замріяним і багатим. А тепер, як у Жванецького, - шкрябаєш ложкою по дну, а там... А що там? Тільки те, що ти поклав у ту банку. Чи, точніше, налив у неї. Якщо ти запасливий, звичайно. А якщо ні? Тоді будь філософом - дивися, як п'ють інші. І нехай собі п'ють. А ти - ні-ні! Здоровішим будеш. І серйознішим. А інші дивитимуться на тебе, ніби ти "чорним квадратом подавився".

Маячня якась. Хотів написати рецензію, а виходить щось не те. І не пив ніби. А може, треба було? Ти диви - як мені раніше це не спало на думку. Може, щось би пристойне і вийшло. Похвалив би автора - він би мені пиво поставив, знайшов би достоїнства в тексті - міг би і на півлітру розраховувати. А так, ніби той пасажир із купе - п'ять разів однією дозою почаркуюся, а так і не вип'ю. Бо за що мені, в принципі, наливати. За те, що книжку прочитав? Так за це ж я повинен наливати. Хіба ж то нормально - ти видав, ти і виставляєш? Абсурд якийсь. Виставляти має той, хто отримав. А отримав-таки - я. Задоволення отримав. Давно такого не було. Від закарпатської літератури, принаймні. Про інше задоволення не кажу - гріх би мав скаржитися, а от література - кайфу нема. Хоча кайф можна трактувати по-різному. Навіть так, як в анекдоті з пивом. От біда! Знову про алкоголь почав.

"Я у розпачі вкусив яблуко якогось дивного сорту і смаку, котрого точно ніколи раніше не куштував, і почав меланхолійно жувати. Воно було солодке і гірке водночас. Як спогад про колишню мрію, що так і не реалізувалася. Я з'їв те, про що колись марив, заради чого колись жив. З'їв, щоб воно назавжди лишилося зі мною. І був той плід смаку запізнілої мудрості".

Я в розпачі перегорнув останню сторінку книжки і заблудився у роздумах. Вона була солодка і гірка водночас. Вона була як горілка ввечері і "Алькаприм" зранку, як спів солов'я, що радує закоханих першими промінцями сонця і дратує тих, у кого голова розвалюється від похмілля, як істина, яку шукають у вині, а знаходять у коханні. Я прочитав її, щоб вона назавжди залишилася зі мною. Я прочитав те, про що колись мріяв. І був той смак, мов яблуко від Єви, яким вона спокусила, на жаль, не тебе. Хоча ти був там, був поруч, був ближче, ніж Адам. Хоча ти більше, ніж він, прагнув її. Ти відчував її тіло. "Тіло було пружне, закличне. Воно пахло усіма духмянами Аравійського півострова, манило до себе і водночас відлякувало, мов темна печера, всередині якої з однаковою імовірністю можуть виявитися і незліченні скарби Алі-Баби, і тигр-людоїд. Ти відчував це тіло усім своїм єством, кожним рецептором шкіри".

"Господи, ну і перебрав же я учора!"

Я людина дуже точна, пунктуальна. Мене дратує, коли хтось каже одне, а робить інше. Як і Сергія Федаку, до речі. Мене дратує, коли хтось цитує речі одних авторів, приписуючи їх іншим. До речі, наступні слова сказав не хтось там невідомий, а сам Anno Domini: Хай ми із ним дуже різні (слава тобі, Господи), хай наші життєві дороги пролягли зовсім різними теренами, хай я ніколи не сяду з ним випити...

Та ні! Хай там що, а таки сяду!