Придбавши на Петрівці "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича, я кілька днів ходив у піднесеному настрої, у стані передчуття насолоди, яку можна отримати від читання хорошої книжки. Але так сталося, що саме в ці дні мені до рук потрапив "Кур'єр Кривбасу" з матеріалом саме про цей роман. Оскільки журнали читаються легше, ніж книжки, я почав своє знайомство з новим твором корифея творчої молоді із рецензії, в якій автор "наїхав" на Юрія Андруховича всією вагою свого соцреалістичного слова. З його точки зору, "Дванадцять обручів" - це нудний, безсюжетний, грубо зшитий пасквіль на Антонича, поета, авторитет якого заважає жити Юркові, не дає йому самоусвідомити свою неповторність і єдиність на письменницькому Олімпі. Але найбільше з того матеріалу запам'яталося порівняння Андруховича зі священною коровою, недоступною для критики. Хоча саме цю тезу автор і заперечив своїм же матеріалом.

Отже, про корову. Загальновідомо, що на берегах Гангу ця тварина має особливий статус. Якщо їй, бува, заманеться розлягтися посеред вулиці на післяобідню сієсту, то всі двоногі перехожі чи проїжджі будуть із надзвичайною повагою виправдовувати такий вчинок. Можливо, ця врівноважена і мудра тварина в такий спосіб вирішила обміркувати швидкоплинність буття чи стан справ у Спілці письменників України, себто Індії, чи проблему росту надоїв на фермі якогось Раджі або в колгоспі "Великий шлях Ганді".

Якщо ж посеред дороги додумається розлягтися посестра тієї корови, але з берегів Дніпра, то реакція оточення буде цілком протилежною. По-перше: бідну тварину обізвуть москальським словом "карова", по-друге: відлупцюють палицею чи батогом і, по-третє: облагородять найцинічнішими лайками. Та, на щастя, нашим коровам про такі вчинки не спадає на думку.

Як не парадоксально, але теоретично одна і та ж корова може опинитися як в тій, так і в іншій ситуації. Становище письменника певною мірою аналогічне: ставлення до нього переважно диктується умовами і обставинами, які він, і не тільки він, зумів створити довкола себе та власних творів.

* * *
Отож, став я читати роман, виданий торік київською "Критикою" і оформлений фотографіями Ліни Кім, упереджено і прискіпливо. Перша третина занадто розтягнута, описова і нецікава. Невиправдано складні імена героїв, незрозуміле виділення окремих слів і фраз іншим шрифтом є тим, як тепер модно казати "тормозом" (я виділив би це слово курсивом), який створює перешкоди при читанні. Але ж є багато класичних творів з нудним початком. Головне знайти ключ, який, можливо, допоможе зрозуміти і виправдати філологічні вправи автора. Адже той є професіоналом, а професіонали у своїй справі промахів не допускають.

До речі, в рідній літературі професіонали у повному розумінні цього слова майже відсутні. Навіть лауреати національних премій не живуть з літератури. Дмитро Кремінь утримує сім'ю завдяки викладацькій діяльності, Петро Скунць видає газету, інші теж десь працюють. А відповідальні працівники Спілки письменників отримують зарплату за організацію літературного процесу та за соціальну роботу, а не за написання художніх творів. Між іншим, Олександр Пушкін отримував по два золоті за кожен поетичний рядок із державної казни. І чи була б відомою нам Болдінська осінь, якби поет, живучи в цьому селі, думав про збір урожаю на власній фазенді.

Проте залишмо у спокої москалів з їхніми стратегічними планами про славу імперії, а повернімось до професіонала Андруховича. Із самого початку роману, а саме - з епіграфа, і до його закінчення до певних висновків підштовхує постійна присутність поета Богдана-Ігоря Антонича як у тексті, так і у викликаних ним асоціаціях, відчуттях, уявленнях. Але конкретно про нього йдеться тільки в шостій главі. Хоча з точки зору читача (критика, рецензента, викладача літератури), це не глава роману, а дослідження львівського періоду життя класика української поезії.

Присутність літературного авторитета в художньому творі характерна і для нової повісті Михайла Рошка "Ревнощі з того світу", яка побачила світ майже одночасно з романом "Дванадцять обручів" у видавництві "Мистецька лінія". У Рошка неодноразово згадується Антон Чехов. Але там він виконує роль улюбленого письменника головної героїні (і автора), а в Андруховича Антонич є головним героєм сам. Хоча до цього висновку приходить не відразу і таки не кожен читач. Мені ж залишається тільки дрібниця: аргументовано довести висловлену тезу чи припущення. Останнє речення я теж виділив би курсивом.

* * *
Принаймні чотири речі свідчать на користь вищевказаного. По-перше, це вже згадувана присутність поета в романі. По-друге, сконцентровано цю присутність не тільки у творі, але і в житті Львова висловлено автором у нібито тексті пісні, яку виконує нібито група "Королівська крільчиха". Цей "цілком локальний гіт" доречно процитувати в авторському (Андруховича) правописі й теж виділеного курсивом.
     старий антонич досі ще жиє
     він ще не вмер у нього аритмія
     у нього джез і він багато п'є
     його любоффф солодка як повія.
     старий антонич лазить уночі
     із бару в бар у нього сну немає
     вже триста років сови і сичі
     над ним літають хто його не знає.

     старий антонич ходить по землі
     старого міста виклятого місця
     його дівчатка ще такі малі
     і смерть його ще дивиться на місяць.

Цей текст є одночасно і лейтмотивом роману, і есенцією його змісту, і ключем до розуміння. Але найбільше допомогти зрозуміти "Дванадцять обручів" може поезія самого Богдана-Ігоря Антонича. Поет Антонич і поет Андрухович мають спільного набагато більше, ніж шість літер в їхніх прізвищах.

Незрозуміле для пересічного громадянина подвійне життя Богдана-Ігоря спонукало ввести цю незрозумілість у роман, але Андрухович підходить до цього не традиційно, не поясненням заплутаності і неоднозначності проявів характеру Антонича, а створенням відповідної атмосфери в самому романі. Так подвійність життя передається подвійним стандартом мови автора. Навіть в одному реченні йому вдається поєднати високопоетичні, образні, метафоричні фрази із словами буденними, ненормативними, а іноді навіть і цинічними. Саме щоб підкреслити цю неодномірність, він виділяє окремі слова чи словосполучення іншим шрифтом. Це механічний і досить таки штучний прийом.

Це був третій аргумент. А четвертий, який може виявитися і не останнім: Андрухович вплітає в текст роману слова і фрази Антонича, часто навіть не беручи їх у лапки. Навіть назва розділу "Карузо ночі" є образом Богдана-Ігоря.

* * *
"Дванадцять обручів" є нетрадиційним, неоднозначним і багато в чому експериментальним твором. В одному із своїх попередніх романів автор експериментує грою зі словом. Тут він грається не так словами, як формою і способом подачі матеріалу. Інколи роман нагадує асоціативну поезію, в якій головне не те, що сказано, а те, що викликано сказаним у підсвідомості, думках та емоціях читача. За аналогією "Дванадцять обручів" можна назвати асоціативним романом, аналогів якому нема.

Мрію про написання саме такого твору автор вкладає в уста одного із своїх героїв, і це ще один ключ до розшифровування роману. А зашифровано в ньому, приховано від першого погляду ще багато чого.

Читаючи роман, я неодноразово ловив себе на думці, що якби Юрій Андрухович жив раніше, то міг би бути найкращим радистом Штірліца. Адже закодований ним текст німці навряд чи змогли б прочитати. Інколи автор сумнівається, чи прочитати, зрозуміти роман зможемо ми, його читачі, шанувальники, опоненти і критики. Саме тому він час від часу постає присутнім у творі власною персоною, стислими роздумами, короткими фразами, шпильками у свій же (автора) бік. Наприклад: докір про самоповтор при описі сцени на цвинтарі старих автомобілів. Саме тому він кілька разів робить не натяки, а відверті підказки, яких в одній тільки останній главі є декілька, і саме ці його сумніви ведуть до того, що і він, Юрій Андрухович, роздвоюється, стає Юрієм-Георгієм, Богданом-Ігорем чи Карлом-Йозефом... Але повернімося до роману.

Отож, головним героєм роману є Антонич, якого автор магічно розчинив в атмосфері, просторі, часі, словах - про це вже було сказано. Я не сказав тільки основного: Андрухович поселив часточки душі роздвоєного Богдана-Ігоря або часточки його роздвоєної душі в тіла дійових осіб, більшості дійових осіб (саме так, а не - героїв) роману, якщо не всіх. Але головним, так би мовити, домом для цієї неприкаяної душі Юрій обрав тіло Карла-Йозефа Цумбруннена, австрійця-фотографа, який "часто бачив Львів у снах".

Цумбруннен має подвійне ім'я. Він ділить себе між Україною і Австрією, між першою дружиною і коханою жінкою, між культурою і дикими звичаями, між мовою рідною і чужою, між власними принципами і вимушеним підкоренням чужій волі, між бажаннями і можливостями їх задовільнити… Та й, урешті-решт, між життям та смертю, між небом і землею. Карл-Йозеф є елементом, чужим системі. Зайвим. Непотрібним. Ворожим. Але він є чужим як іноземний громадянин, представник іншої цивілізації, іншого менталітету. Богдан-Ігор був теж чужим, але чужим по-іншому. Він був Поетом, який не вписувався в рамки, був людиною, не схожою на інших, він не хотів і не міг дотримуватися норм і законів, що панували тоді. А були то часи колективізації, індустріалізації, електрифікації, показової ейфорії, "головокружения от успехов" з одного боку і голоду, переслідувань, репресій, таборів, Гулагів, геноциду - з іншого. Тобто були часи подвійних стандартів.

Смерть Карла-Йозефа є такою ж безглуздою, як і смерть Богдана-Ігоря, безглуздою, але внутрішньо вмотивованою, обґрунтованою неможливістю жити далі, повною безпомічністю хоча б щось змінити.

Крім цього, душі обох після смерті не знаходять спокою. Вони мандрують, летять на захід, за місячним світлом.

"Я знаю, - писала в товстому блокноті Коломея Воронич, звертаючись чи то до Антонича, чи до Цумбруннена, - що Ти роздвоєний, але тому й вічний". І трохи далі: "Ти існуєш у двох версіях. Молодій - це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій - це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б нині".

А на наступній сторінці тих-таки записів читаємо: "Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа".

Іншу, значно меншу, частину душі Антонича Андрухович поселив в Артура Пепу, натуру тонку, вразливу, поетичну. До речі, ця частка душі теж прагне покинути тіло. Стан помирання Пепи, стан його клінічної смерті, видіння, що викликають асоціацію: Варцабич-Сталін та відчуття, описані настільки реально, аж до натуралізму. (Так само переконливо описано в романі і процес сп'яніння, яке відчуваєш "в натурі").

Крихти переживань Богдана-Ігоря Антонича, друзки його думок, речень, віршів, краплі переживань і відчуттів, ситуації реальні та спровоковані, образи місяця, смерті, вічності, страждання, любові, приреченості розсипані по всьому тексту. Та й сам поет у романі прозаїка є образом нереальним і навіть не збірним, а розсипаним. Його треба творити, збирати, ліпити, склеювати, відтворювати, оживляти.

І це повинен робити не хто-небудь, а сам читач.

* * *
І ще одне, на чому хочеться зупинитися, закінчуючи. Останнє слово я теж виділив би іншим шрифтом.

За свої 27 років земного життя Богдан-Ігор Антонич надзвичайно багато думав і писав про смерть. Як-ось у вірші "De morte І" (про смерть):
     …Аж колись, аж за літ, може, сорок,
     пересічна, звичайна людина,
     ще побачу я правду крізь морок
     і відкину геть кий пілігрима.
     Прийде янгол і присуд мечем
     на блакитнім напише папері,
     прийде смерть і сріблястим ключем
     відімкне мені вічності двері.

Магічна сила слова, сила міфу Антонича, що живе, дивним чином вплинула на Андруховича, вселила в нього ідеї новаторства, експериментаторства, змусила осмислити і переосмислити подвійність стандартів нашого життя на іншому рівні, а заодно і показати життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича з іншого, можливо, віртуального боку.

До речі, Юрію тепер саме "за літ, може, сорок". З чим і вітаємо.