— Наскільки мені відомо, ви багато мандрували. Поділиться, будь ласка, враженнями про свої поїздки в Ірландію та Туреччину. Чи не здалися вам ірландці надто емоційними, що відчувається в їхньому кінематографі? Щось в цій подорожі асоціювалося у вас з духом Джеймса Джойса?

— Мандрував і мандрую, вбираючи і фокусуючи враження про світи і засвіти, із шістнадцяти років, коли волею долі зостався сам... у просторі, змінюючи рід занять, — від військового у Санкт-Петербурзі, каменедробильника у забайкальській тайзі... ченця у стильному (під Бельгійський) пивбарі на Манхеттені, до просто поета, науковця у тих же Сполучених Штатах, Грузії, Польщі, Білорусі, Росії, Парижі, Туреччині, Ірландії... Пропущені крізь жили побачені і відчуті мною святі місця України — Хортиця, село Тараса Шевченка, Карпати, Крим... маленькі батьківщини Лесі Українки, Івана Франка.
Щодо Ірландії і Джойса. Ірландія мені генетично близька земля. Ще у Нью-Йорку здружився із ірландцями, один із яких — старий менеджер Патрік — узяв мене у тих же Штатах на роботу в паб — пивний бар, запевняючи мене у моїй родовій близькості до ірландців. Помирав Патрік від раку, можна сказати, на моїх руках. Про нього я недавно написав новелку. Типові ірландці направду золотоволосі, емоційно по-дитячому щирі, грайливі та волелюбні. Їхні стосунки з Англією подібні до наших із Росією... Своїх письменників, серед яких Бернард Шоу, той же Джеймс Джойс, Шеймас Хіні, Френк О’Коннор, премію імені якого цього року отримав японський прозаїк Харукі Муракамі, тримільйонна Ірландія поважно любить, портрети та біографії чотирьох її нобелівських лауреатів — візитні картки цієї країни в міжнародних аеропортах та на вокзалах. Був я у Музеї ірландської літератури, квартирі-музеї того ж Джойса, ставлення якого до життя, «потік свідомості», психологізм одіссейного «Улісса» справді імпонує людям авантюристично-експериментаторської вдачі, чия свідомість і підсвідомість базовані на міфології, зокрема кельтській, протесті проти усякого колонізаторства. У всіх моїх подорожах є щось постмодерністське, хоча я романтичний традиціоналіст.
Мрію побувати ще в Африці... і — на круги своя — поселитися знову біля поліського озера і писати, тому що все більше манить мене подорож не у просторі, а в часі, не у зовнішній світ, а у внутрішній, медитативний, мамайський. Сліпі козарі зовнішнього світу не бачили, а як співали про Все!..

— Коли побачить світ ваша книга прози? Які твори туди увійдуть? Чому вони присвячені?

— Прозу свою не спішу друкувати окремими книгами, хоча маю що: музи, як відомо, не люблять суєти. Література не журналістика-одноденка: пишеться на віки. Вийшла друком кишеньковим форматом лише озвучена Василем Герасим’юком на радіо повість «Біографія дерева племені поетів». Має з’явитися через місяць-другий книга прози «Заборонений цвіт». Туди увійдуть повісті «Масовка», «Свято відпускання птиць на волю», «Ченці майбутніх богів», «Кометія», «Тут було колись море»... Ще дві книги, романи «Вирощування алмазів», «Мезозой» та щойно завершений новий нехай підростають. А «присвячена», як ви кажете, моя проза охудожненню, омагічненню реалізму моєї і вашої сучасності. У ній, мені здається, є все: і здоровий гумор, і фантастика, і поезія.

— Нещодавно в Музеї Великої вітчизняної війни ви презентували книгу віршів різнонаціональних поетів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, “Пісня над обелісками”. Переклад цих поезій на українську здійснив Д. Григораш. Чи важко було зараз видати цю книгу? Яка історія цього рукопису?

— Видати було важко, як і загалом зробити добру справу. Але мені подобається доводити до толку здавалось би безнадійні проекти. До мене звернулася за допомогою донька колишнього мого викладача львівського факультету журналістики, уже покійного Дем’яна Семеновича Григораша, пані Наталя. Я прочитав рукопис і відчув — справа свята, але зважаючи на суспільно-політичні тенденції сьогодення, майже безнадійна: таку книжку легко було видати у світ десь двадцять років тому. Узяв листи підтримки від Бориса Ілліча Олійника, Миколи Григоровича Жулинського, тодішнього голови київської організації НСПУ Анатолія Григоровича Погрібного, і з Тарасом Унгуряном пішов до київської міської адміністрації за фінансуванням... Спрацювало.

— Ваші думки про американську цивілізацію, ви ж в Америці теж прожили деякий час.

— Отож то, отож-то, що там фукуямівська цивілізація, а не культура, яку колонізатори-конкістадори втопили у крові індіанців-аборигенів. Нічого магічно-ірраціонального. Мобільна комерція. Переплавлена у скло, пластмасу і бетон хмародерів закостеніла мудра музика слів Уїтмена, Джека Лондона, Хемінгвея… А нині ця «цивілізація», яка кидала атомні бомби на мирне населення Хіросіми та Нагасакі, труїла-бомбила маленький В’єтнам, Югославію, Ірак, учить нас «жити на батьківській землі», учить нас демократії!.. Не доведи Господи, щоби вся людська культура трансформувалася у такий «ідеал» — «американську цивілізацію», хоча, якщо брати Америку без контексту її агресивних імперських (як і її друга-антипода Росію) політиків, то самі перманентно усміхнені американці — чудові дитинні люде, дитсадівська толерантна доларова атмосфера... А діти бувають жорстокими... Із перебування в Америці я, правда, виніс два толкові принципи для співбуття у суспільстві: живи так, як тобі подобається, але старайся не заважати іншим; щоби райське товариство не стало пекельним, не зачіпай у розмові чотири теми: політику, релігію, гроші, хвороби. Інтуїтивно-інстинктивне враження ж про річне перебування-подорожування Сполученими Штатами можна прочитати в Інтернеті (там чимало мене) у моїй поемі «Смерть золотого міту».

— Які теми вас зараз захоплюють при створенні поезій?

— Як і завжди — космос, кохання, батьківщина. А конкретніше — написав цикл віршів «Полісся», вірші «Махно», «Гонта», «Вовки», «Сповідь вродженої відьми», «Відвідання Хортиці», «Апостол Андрій»... драматизовані поеми про княгиню Ольгу («Регентка»), про Миклуху-Маклая— («Таморус»)...

— Останнім часом ви все ж більше намагаєтеся створювати прозові твори? Що кажуть критики про вашу прозу?

— Чого намагаюся?.. Пишу. Смачно живу прозою. Від повістей, романів тягне до новел, оповідань, хоча логічно мало би бути навпаки. Щоправда наразі друкував прозу лише в журналах, альманахах — «Кур’єр Кривбасу», «Київ», «Дзвін», «Хортиця», «Друже мій, кате», «Сучасність»...
Із тих рецензій, що з’явилися уже на журнальні варіанти моїх романів та повістей у журналах «Слово і час», «Березіль», «Книжковий клуб+», ясно одне: суща в Україні критика до моєї прози небайдужа. А що буде, коли вона почне виходити окремими книгами?..

— Хто вам подобається з сучасних поетів?

— Справжні, вроджені, Поети завжди сучасні. Беру двадцяте століття. Мені за єдність геніальних текстів і доль подобаються Сергій Єсєнін, Євген Плужник, Ісікава Такубоку, Павєл Васільєв, Федеріко Гарсіа Лорка, Борис Олійник, Леонід Талалай... Із поетів мого покоління маю кілька кровних побратимів, але це інтимне, тому в інтерв’ю їх, як і муз, поки що називати не хочу (назву у мемуарах), бо маю щодо цього сумний досвід. Скажу лише про мій принцип: писати про колег або добре і ніжне — або нічого. Не люблю убивати чиїсь легенди, казки, волію створювати свої, щоби було світліше і божественніше на цьому світі і на Тому...

— Чи буде продовжено видання антологій “Позадесятників”? Чи це зараз не актуально?

— Це запитання до Гордона: він ініціатор-організатор двох альманахових видань «Позадесятники». Я радив йому видати «Позадесятники-3». Може, прислухається...

— Якої літератури нам зараз в Україні не вистачає?

— Мені вистачає всякої, бо того, що не вистачає, я собі сам напишу... Як і на матеріальному ринку, на духовному зараз (та ще при доступі до Інтернету) можна «дістати» все: від чорнухи-порнухи, магії, апокаліпсії, туманології — до енциклік Папи. Все, окрім тієї краси, що не продається. Не люблю натуралізму, але люблю натурально національне в усьому: в одязі, побуті, тексті… А глобальною нехай буде цивілізація. Культура виразно індивідуально-національна. Все, що себе дуже пропонує, — повійне, секондхендівське, хімічне. Хліб реклами не потребує.

— Над чим ви зараз працюєте?

— Готую до видання кілька власних книг: книгу прози, дві книги поезії, дві книжечки для дітей, кілька книг як упорядник. Завершую прозовий роман та дві наукові монографії, беруся за переклади. А ще стараюся бути потрібним чотирнадцятирічній та шістнадцятирічній своїм творчим донькам Олесі та Надії, дружині, іншим своїм братам по духу і братам по крові.

— Чи легко поєднувати творчу діяльність з науковою?

— Все важче і важче перемикатися від, скажімо, роману, — до теоретичного чи історичного дослідження, наприклад, про чийсь роман... Але жити має бути важко — тоді писати легко. Мені, правда, не подобається ситуація, коли науковцям чи так званим науковцям платять державні пенсії, а живі та напівживі письменники на творчості яких вони жиріють, взагалі чужі на цьому святі життя. Невже професійним патріотам-державникам-чиновникам не зрозуміло, що первинне?..
Врешті, було би добре нам усім, просто реанімувати механізм сплачування адекватних гонорарів за оприлюднені національно вагомі твори. Тоді справжнім, корінним, некомерційним митцям для прожиття не потрібні були б ніякі узалежнюючі подачки з будь-яких лап.

— Якось в одній розмові ви сказали, що зараз ніби мешкаєте в потязі поміж Києвом, Львовом та Острогом. А чи будуть якісь зміни на краще?

— Уже три роки так живу. У 37 років залишив Львів і поїхав до столиці: Микола Григорович Жулинський запросив в Інститут літератури, сім’я (дружина і двоє доньок) — ще у Львові. Відчуваю себе, як удома, читаючи курс «Літературна творчість» в Острозькій академії, де дивовижний ректор Ігор Демидович Пасічник, мої щирі колеги Петро Кралюк, Анатолій Криловець. Отож, коли закінчиться моє отаке, вже втомливе, пілігримство, не знаю, — залежить від долі, від таких людей як Борис Ілліч Олійник, який старається допомогти мені зостатися у Києві...

— Яка місцевість вам найбільше подобається в Україні, чим вона вас надихає?

— По-своєму подобається і море, і степ, і гори (написав цілі цикли морських віршів, поему «Степ », підкорив усі українські гірські вершини), але кровно я людина лісово-озерна. Моє серце належить одній старій як світ високій лапастій ялині, березово-калиново, калганно-озерному волинському Поліссю. Десь там я почався... Там, надіюся, і засну вічним світлим ліричним сном.

— Дякуватиму за надані відповіді.

— Взаємно вдячний вам за інтерес до моєї скромної персони і за можливість ще раз задуматися над своєю творчою долею.
І не прогинаймося під мінливий світ — нехай він прогнеться під нас...