укр       рус
Авторiв: 413, творiв: 42596, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Роздрукувати матерiал
Опублiковано: 2009.06.10


Взяли інтерв’ю Тетяна ОЛІЙНИК, Олександр ФИСУН

ІГОР ПАВЛЮК: «ТЕПЕР Я ВИЙДУ НА МАЙДАН ТІЛЬКИ ЗІ ЗБРОЄЮ»


…Ігореві Павлюку цієї весни не вручили Шевченківської премії. Причина в тому, що він ще молодий, має всього сорок років. А у нас поетів часто поціновують не за талант, а саме за вік та й за те, що просто дочекалися свого в тій лауреатській черзі. Ганьба цій інерції тоталітарної системи, яка молитовну поезію прирівнює до черги, скажімо, за ковбасою чи імпортними ганчірками…
Телефонуємо йому на мобільник і запитуємо: «Поете, ти в якій Галактиці?» А він так по-земному: «Уявляєте, уже сорок хвилин стою в «пробці». Співчуваємо й продовжуємо чекати на нього. Аж нарешті з’являється сам: радісний, щасливий, але з полиновою гіркотою у погляді. Де присісти, щоб поговорити в центрі столиці? Вибираємо Дніпровий берег і не помиляємося, бо, виявляється, вода – рідна Павлюкова стихія.


«ВЖЕ ТРЕТІЙ РІК СКОВОРОДУЮ…»

— Скажи, де тобі найлегше пишеться, де найвільніше думається?

— Нині все більше хочеться усамітнитися, повернутися «на круги своя» – додому. Все, що найкраще маю в поезії, було написане саме на волинській ялині. Недавно я навіть практично втілив свій душевний і духовний задум – придбав на Волині маленьку ділянку на березі озера, де колись жили мої предки.

— Хочеш там звести дім?

— Так. Може, дім. Що вже вийде. Головне – то має бути місце, в якому хочу усамітнюватися. А коли захочеться – то приймати друзів, близьких мені за духом. В ідеалі я хотів би мати  біля моря якесь житло, бо дуже люблю морську стихію. Життя ж із моря вийшло. Проте це не науковий факт, а просто кров моя любить море: відомо ж бо, що склад плазми крові людської тотожний складові морської води…
Відтак озеро має  замінити море.

— Це так лірично: жити біля озера, ловити рибу, милуватися зорями волинського неба. А хто ж турбуватиметься про твою сім’ю?

— У тім то й річ. Був би я, як Сковорода…

— То й сковородував би?

— Атож. Дякую за цікаве слово. Втім, вже третій рік безпосередньо тим і займаюся, що сковородую. Фактично живу в поїздах: сім’я моя – у Львові, читаю студентам лекції в Острозі, маю роботу в Києві в Інституті літератури. Від цієї круговерті стан такий, як говорив поет: «и пораженья от победы ты не сумеешь отличить»… Втім, я знаю напевне, як насправді одне від іншого відрізняти. – Треба в самоті нічній послухати своє серце. Воно скаже, коли треба боротися з долею, а коли послухатися її...

— Ігоре, скажи, а з Дніпровими хвилями тобі ніколи не доводилося боротися?

— То особлива тема. Коли я вперше, ще студентом, приїхав до столиці, то мав намір хоча б ритуально у якомусь вузькому місці перепливти Дніпро. Мені внутрішній голос казав: український поет мусить переплисти Дніпро. Я навіть так песимістично запевняв себе: «Якби втопився б у Дніпрі – це не найгірша доля для поета…»

— Немає сумніву: ти таки  перепливав Дніпро. Але чи бачив ту рідкісну пташку, про яку писав Гоголь?

— Я зрозумів, що Гоголь мав на увазі пташку, яка перелітатиме Дніпро не впоперек, а вздовж його течії.

— Ігоре, а ти традиціоналіст. Пам’ятається, й Тарас Григорович хотів собі хатинку збудувати…

— Так, Шевченко хотів збудувати свою хатину майже тут, де ми з вами стоїмо, щоб було видно і Дніпрові плеса, і лани, і кручі. Моя стихія – Волинь. Та як не дивно, я добре відчуваю і степ. Хтось із степовиків, прочитавши мою поему «Степ», казав про те, що я маю відчуття степу на рівні інтуїції, на рівні генів. Проте я ще не бачив наяву такого степу, якого мрію побачити. Можливо, його ніде немає… Геніальність Тараса Шевченка, як на мене, ще й у тому, що він – романтик. Для мене то аксіома: якщо письменник не романтик – він взагалі вже не письменник. При цьому неважливо: поет він чи прозаїк. Проза для мене – це така ж поезія, тільки розрідженого ритму.

ЩО НЕ ЗЛОМИТЬ – ТЕ ЗАГАРТУЄ…

— Ти не міг не думати про цифри. Адже ще Піфагор стверджував, що числа заховують в собі таїну космічних процесів та, власне, й увесь наш Всесвіт створений у числах…

— Як можна не думати про це… Дуже багатьох поетів  в сорок років уже не було. Той же Гоголь прожив усього сорок два роки. Про себе скажу: коли мені минуло тридцять сім, то для мене настільки фатально постало питання: жити далі чи померти, і я, власне, тоді залишив усе…

— І помандрував до столиці?

—Так, поет мусить побувати у столиці. В тому була потреба душі. Якби, не дай, Боже, тоді була війна, я пішов би на війну. Щось таке мало б статися на межі життя й смерті…

— Скажи, чим ознаменувався твій приїзд до Києва? Як сприймається наша столиця?

— Скажу просто: і поетично, і по-людськи. Київ поетичний для мене залишився на рівні Київської Русі. А сучасний Київ для мене – антураж. Оці всі автобуси, метро, метушня – це все затлумлює душу. У мене є навіть цикл віршів «Осінь в метро», в якому я пишу про те, що читаю епоху на  лицях жінок у метро… Та коли настрій поетичний, коли позбуваюся суєти, наскільки це можливо, Київ для мене – то Київська Русь. Оце місце біля Дніпра, де ми зараз сидимо, я дуже люблю, тут мені комфортно. А на людському рівні Київ дуже загартовує. Коли живеш у провінції в хорошому розумінні слова, вся несправедливість, яка є в тому містечку, здається, подолається: ось поїду до Києва, а там розсудять… Звідси уже нема куди їхати, вся малість лишилася позаду. Як на святій горі тут збирається все найкраще. Наче автоматично тут діє принцип: поряд з найбільшим неодмінно збирається й усе найчорніше. Ти мусиш бути несхитним, водночас ніжним, й одночасно ножовим, тобто сильним. Якщо береш на себе духовний тягар своїх предків, ти маєш бути воїном. Якщо втратиш чутливість, ти вже не поет. Ці парадокси мусять вживатися в тобі. Це важко, але так свято важко…

— Київ — це глибинні шари нашої праісторії аж до трипільських поселень. У твоїй творчості присутня оця вся наша праісторія, присутній світогляд предків. Ти осмислюєш те, що давно було, і те, що постане після нас…

— Бачите, історики часто помиляються, коли занурюються у те, що було. А от вроджені поети можуть словом повідати осягання людські, про які не довідаєтеся, прочитавши сотні томів з історії…

— Але ж ти приміряв на себе не тільки Київ. Розповідають, що близько року ти  жив у Нью-Йорку.

— Так. Трохи поїздив світом. Жив у Нью-Йорку рік, і коли повернувся до Києва, то зрозумів, що це місто якраз по мені. Як ото шинеля чи костюм буває саме  по людині, не на виріст… Тобто відчуваю: Львів став замалим, а Київ – саме якраз. І ота хатинка на березі волинського озера, в якому, здавалося б, жив і не вилазив звідти, якби мав зябра…

«ХРИСТОС ДЛЯ МЕНЕ – ОДИН З НАЙБІЛЬШИХ ПОЕТІВ СВІТУ»

— Ти часто говориш про братство духовне. І у віршах, і у виступах на поетичних вечорах. Називаєш деяких людей своїми духовними братами…

— Так склалося, що найрідніша людина, моя мама, померла, коли я народився. А виріс я з дідом і бабою… Людей я поділяю на братів по духу й братів по крові…

— В Кирило-Мефодіївському братстві поняття духовного брата важило все…

— Це — політика. А я ж хочу бути поза політикою – пафосною, демагогічною… Але як людина, коли треба було, я два тижні – вдень і вночі – відстояв на Майдані. Та якщо вже говорити про політику, то на Майдан тепер вийду тільки зі зброєю. Або зовсім не вийду. Пояснення цьому просте: непоетичне демагогічне слово уже втратило сенс. Силу має лише поетичне слово. Воно як ядро атома урану, здатне або зруйнувати, або зігріти весь Всесвіт – таку могутню воно має енергію. Особисто я хотів би у свої поетичні метафори вкласти таку силу, щоб вони обігрівали душі людські  ще сотні чи мільйони світлових років.

— У цьому зв’язку пригадується Юрій Липа, який застерігав: «Не говоріте теорій. Теорія продалася. Не говоріте слів. Слова – то вороги». Здається, сьогодні для українського поета настав такий час, коли треба мислити не лише поетичними формами, а силою, яка здатна уберегти нашу націю в роках прийдешніх…

— У мене, сорокарічного чоловіка, є готовність, по-перше, захищати свою родину, свою сім’ю як частину держави. А якщо треба буде, то й зі зброєю в руках захищати. Я не буду ховатися за слова. Такий характер у нас в родині: серед моїх родичів є і борці ОУН, УПА, репресовані. Поезія для мене, як бойова пісня, як молитва. Найвищою мірою я ціную тільки ту поезію, за яку заплачено кров’ю, долею. Для мене Христос – один з найбільших поетів світу. Тобто поезія для мене – це релігія, а кожна релігія має і своїх святих. І у мене є свої святі. Хтось мені казав: ти не применшуй Христа. Та хіба я його применшую? Поезія, неоплачена вчинком чи  готовністю до вчинку, то красиві слова… Я вдячний Небові за те, що можу щось написати, однак я не приписую це собі, і таким чином отримую гарантію від самозакоханості, від чванства.

—  У тебе є рядки: «Мені б хотілося пожить в моїй державі, але ж держава батьківщини не додасть».

— Поняття батьківщини для мене – вічне. А от поняття держави – наживне. Я хочу, щоб ми мали сильну українську державу, намагаюся все для цього робити. Проте в житті дуже багато спокус. Часом кличуть до різних літературних груп, які хочуть мати мене своїм прапором. Я не мушу піддаватися, лишаю за собою право вибирати людей для спілкування, простір, час.

– Ти носиш прізвище одного з нереєстрових українських гетьманів. Це додає сили?

– Ліна Костенко багато пише про Павлюка і в «Марусі Чурай», і в «Думі про козаків Не азовських». Я шукав в архівах свій родовід. Докопався до XVIII століття, далі всі козацькі реєстри обриваються. Тоді я собі уявив, як Вінграновський: «Живу назад. Я – Наливайко. Все». Справді, якщо не можна довести, що я нащадок гетьмана Павлюка, то принаймні не можна довести й протилежне…

Інтерв'ю надруковане в часописіі "Українська газета плюс" (2007, № 24(119), 21червня - 5 липня).



Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.


Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2022 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні