Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться.
Як на пророків, сходить на них – коли вони з Божої ласки – Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лише звичайним смертним, а часом – перед тим – і їм самим.
В шалі надхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерти, і сама мова їх стає загадковою і містерійною….Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їх відчуття виливаються їм неначе в трансі – на самітних проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.
Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга.
Оригінальна в образах та ідеях. Цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі „прудконогої Діяни”, горда в наставленні до життя , –
вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії,
позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім , потім криваво-чорнім небі війни й революції, наче блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.
Таким був і стиль її поезії. Ставила до себе , як до поетки, великі вимоги. Цим пояснюється  невелика числом кількість її поезій…
     
* * *

Що таке екстаза? – Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас – атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустрічало Савла на шляху до Дамаску. У  Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася, хоч би за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом, – це почуття органічної зв’язаности з космосом, з його законами й веліннями ; зв’язаности і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер – її стихія…П’яна тим духовим сонцем наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу.
До нього злітає її душа, неначе – „ в повітря цвіт дерев ”. З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце –„через край вино”. Цей дар засилає на неї, на людину, якась вища сила – „ незнане Щось ”, яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце –
„ найхмільніший плин ”, еліксир життя.  Це Щось, в інших поезіях – Хтось кличе нас в незнану путь – „ без підпису й адреси ” на чийсь далекий прекрасний берег, кличе „воскреслу душу у осяйну путь”. Хтось!

* * *

Поява її , що ввірвалася в наш „ сірий натовп ” междіб’я, з своєю горючою „  душею в червоній амазонці ”, є проречистий знак, що невидимими, таємними путями, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової  України!
З тими кличами – боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, – виходить вона на арену не лише національної, а й ширшої боротьби….Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала вона в екстазі свого п’яного і завзятого, горючого серця. Безстрашна, не лякаючись нової потопи, якою мала в нові часи очиститися земля. Знала, що входила в свою рідну стихію, –„тепер земля не  водою, а вогнем очиститься ” (II.Петра, 3)
Стоятиме на своїм високім кам’янистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб – „ по слідах її скошених кроків ” ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для націй з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів. З горючою оріфлямою в твердій руці. З її гарячим закликом:
                                щоб клич її зірвався у високість!
                                Щоб, мов прапор, затріпотів у серці!