Олександр Гаврош минулого року видав свою першу поетичну книгу. Це стало несподіванкою для багатьох. Адже не кожен відомий журналіст ризикне зробити щось таке, що дало б можливість іншим оцінювати його як новачка, як початківця. Саша ризикнув. І ризикнув не просто так – він вибрав і назву збірки ризиковану, і тему ризиковану. „Фалічні знаки” – це еротична поезія, а еротика не тільки не культивувалася у нас тривалий час, а її існування в світовій культурі сором’язливо замовчувалося як українськими теоретиками, так і самими літераторами. Найбільш еротичними кадрами на радянських екранах були сцени поцілунків Леоніда Брежнєва з керівниками братніх держав, зокрема з Хонекером. Про еротику, літературу, скандали, „Фалічні знаки”, що, до речі, побачили світ у столичному видавництві „Дніпро”, про традиції, скрипуче ліжко сусідки і таке інше наша розмова з Олександром.

- Гаврош-журналіст відомий в області вже давно. Про Гавроша--- сатирика дізналися завдяки фестивалю гумору „Карпатський словоблуд” та однойменному альманаху. А от Гаврош-поет – це щось абсолютно нове. Замало старих лавр?

   Чесно кажучи, я сам дивуюсь. А головне, не знаю, що буде далі. Якщо би кілька років тому мені сказали, що я видам поетичну книжку, я би щиро посміявся. Воно народжується само собою. Видно, натура така – невгамовна. Зрештою, все воно так чи інакше пов’язане зі словом. Це просто інші його форми: публіцистика, сатира чи поезія. Душі хочеться польоту. Ось вона і літає.

- „Фалічні знаки” вийшли у рік твого 33-річчя. Це випадковість чи спланованість?
   Якщо воно й сплановано, то 33 роки тому. А взагалі-то кажуть, що з великої любові народжуються саме неплановані діти. Так ся стало.
Хоча певна символіка у цьому є. У середньому український чоловік проживає 67 років. Тож 33 роки – якраз екватор. Половина життя вже прожито. Є що згадати. Дай Боже, аби попереду було так само цікаво.

-Виходу книжки передувала певна рекламна кампанія: публікації в закарпатських газетах, журналах „Сучасність”, „Пороги”. До такого прийому успішно вдається Оксана Забужко. Ти вирішив піти її стопами?
   Я думаю, що це класичний похід в літературу. Адже автору важливо знати, що думає читач про його творіння. Публікації – це публічна апробація. Якби були негативні відгуки, я би книжку не видавав. Автор до кінця сумнівається у вартості своєї писанини. Адже удосконалення не знає меж. І це кожен письменник усвідомлює.
До самого виходу книжки, я мав сумніви, чи варто її видавати. Останнім поштовхом стали слова заслуженої художниці України Надії Пономаренко, яка чудово оформила книжку: „Сашко, якщо ви такий кучерявий, то не тушуйтеся: будьте собою”.

- На моєму примірнику ти надписав: ”Василю Кузану, який зіграв велику роль у народженні цієї збірки, сам того не відаючи”. Може, тепер розкриєш мою позитивну роль у розвитку еротичної літератури Закарпаття?
   Справді, чомусь саме твоя збірка „Верлібрідо” яскраво продемонструвала мені , що вірші можна писати без рим. І від цього вони тільки виграють. Адже заганяючи думки у рими, ми за формою часто втрачаємо зміст. Думка виражається занадто багатослівно, коли наш час вимагає  зовсім іншого: повної сконцентрованості, динамічності, мобільності.
Найкращим своїм віршем вважаю той, що складається із трьох рядків. У малому виразити велике – ось завдання. Можливо, тут накладається особливість моєї професії. Адже сідаючи за статтю, журналіст уже знає, яка вона має бути за обсягом. Газета ж -- не гумова.

- „Фалічні знаки” від назви і до останьої крапки гранично відверті. Така відкритість приховує певну небезпеку. Як мінімум – небезпеку бути не сприйнятим. Тобі не страшно?
   Якби мені було страшно, я би не працював журналістом. Хочу навіть видати книжку своїх публікацій „Думки проти течії”. Люблю плавати саме у такому керунку.
Знаєте, де вперше народилася лірика в історії людства? На острові Лесбос! Якщо еротичні струмені буяли в давньогрецькій літературі кілька тисяч років тому, то чому мені має бути страшно в епоху інтернету? Страшно має бути суспільству, де інтимні стосунки між чоловіком і жінкою настільки табуйовані. На жаль, в українській літературі майже відсутня ця традиція. А поміж тим, за статистикою половина відвідувачів інтернету сидять на порносайтах. Так цікавить це людей чи не цікавить? Може, краще про це писати вишукано й дотепно, ніж робити вигляд, що „у нас – секса нєт” і мастурбувати перед комп’ютером?

- Наскільки тісно у твоїй книжці пов’язані переживання автора і ліричного героя? Чи можна ставити між ними знак рівності?
   Знак рівності ставити не варто. Але й відділити одне від одного теж не вийде. Очевидно, це друге „я”, двійник, який живе всередині й іноді береться за перо. А, може, це шизофренія? (Сміється).

- Знаю, що ти досліджував еротичні мотиви наших письменників. Зокрема, була така публікація про Дмитра Кременя. До яких висновків ти прийшов?
   Що на Закарпатті еротичні мотиви майже не присутні. Можу назвати хіба декілька прізвищ – Дмитро Кремінь, Василь Кузан, Іван Петровцій та Степан Гостиняк з Пряшівщини, якого дуже люблю і шаную. Такі живі класики як Петро Скунць чи Петро Мідянка цьому уваги не приділяють зовсім. У них взагалі мало інтимної лірики.
Але це не критика. Це констатація. Кожен має право писати про що хоче. Як каже Павло Чучка, кому що бракує, той за те і воює.

- А хто з тих, хто пише про еротику тобі найближчий?
   Мені подобається іронія Степана Гостиняка. Він пише про ці речі так, як вони є в житті. Без отого пафосу, на який страждають наші поети.

-До речі, а хто є твоїми музами?
   О!.. (Сміється)

- Побутує думка, що твій ліричний герой не надто переймається почуттями жінки у ліжку. Вона для нього виступає простим засобом для задоволення. Це позиція чи поза?
   А для чого ми скачемо у ліжко, як не для задоволення? Щодо закидів, то так -- була така публікація в пресі. Мовляв, мій ліричний герой не стоїть перед жінкою на колінах. Що ж, у кожного свій шлях до її серця.
Не люблю я цього робити на колінах. Так і садна можна натерти. Це щодо поз.
Мені здається, жінкам подобається сильний тип чоловіків. Тип чоловіка-завойовника. Упевненого, рішучого, ризикованого. Як пише Кремінь: „Кожна жінка чекає: прийде її звір”. Тому не дивно, що звинувачення мене в маскуліннізмі пролунало від чоловіків, а не феміністок. Жінкам книжка і її ліричний герой подобається. Навіть більше, ніж я сподівався. Причому жінкам різного віку.

- Відвертість твоєї поезії дає право ставити відверті запитання. Як реагує на все це твоя прекрасна дружина?
   Про це краще у неї запитати. Але, думаю, вона вже звикла. Адже це частина моєї натури, моє продовження. А за десять років спільного життя важко чимісь одне одного здивувати.
 
- Сергій Федака назвав твою книжку скандальною. Ти готовий до скандалу?
   Я до них завжди готовий.  Адже це -- мій хліб. Якби не скандали, в газетах би не було про що читати.
Нашій літературі якраз не вистачає розголосу, зацікавлення з боку широких кіл. Література вариться сама у собі. Письменники видають книжку, роздають її десяткам знайомих, половина з яких її навіть не прочитає. На цьому можна ставити крапку. Це все!

Книжки у нас не стають фактом суспільного життя. І це трагедія. Власне ажіотаж чи скандал якраз дають книжці шанс вирватися з вузького кола, в якому вона опинилася

- До речі, стіни твоєї квартири мають добру звукоізоляцію?
   Ну якщо я знаю, що в моєї сусідки ліжко скрипуче, ні разу її не відвідавши, то... Одне слово, звукоізоляція такого рівня мене влаштовує.

- Вона додає натхнення?
   Принаймні я знаю, що в моїх сусідів все гаразд. Ясна річ, не забуває надіслати відповідний сигнал і їм.

- Все таки, де межа в еротичній літературі, яку не варто переходити?
   Це все умовності. Кожен сам визначає для себе межі. Ця суперечка про еротику і порнографію мені видається надуманою. Когось оголена ніжка доводить до втрати свідомості, а комусь весь час хочеться чогось нового і покрутіше. Читач (глядач) сам визначить, що йому потрібно. Єдине, що повинно бути – це певне обмеження для несформованої дитячої психіки.

- Ти багато пишеш і про політику. Остання твоя стаття в “Українській правді” присвячена аналізу процесу виборів Президента України на Закарпатті. Щось є спільне між політикою і еротикою?
   Натякаєш на улюблену позу ззаду? (Сміється).

- До речі, хто ця таємнича незнайомка, яка намалювала розкішні ілюстрації до книжки?
   Це Олена Ляшенко, яка, мені здається, теж стала відкриттям  „Фалічних знаків”. Це молода ужгородська художниця, чиї твори просто дихають еросом. Я довго шукав ілюстратора, адже дуже непросто оформити таку збірку.
Оскільки книжка відверта, то я хотів, аби ілюстрації дещо згладжували загальне сприйняття. Проте Олена намалювала їх ще відвертіше. І зробила це по-жіночому вишукано. Від чого книжка тільки виграла, адже тепер поєднала і чоловічий, і жіночий погляд на таку прекрасну річ як інтимні стосунки. Тепер там панує гармонія.

- А якби таку відверту книжку написала жінка?
   Я думаю, що всі чоловіки були б від неї у захваті. Адже жінці набагато важче перейти межу публічності у такій делікатній сфері. Але це би було неймовірно цікаво. Адже що, зрештою, чоловіки знають про жінок? Так, дещицю...

- На твою думку, хто б це міг зробити?
    Давай оголосимо конкурс.

- Ти серйозно?
   Авжеж! Обіцяю сприяння при виданні і подальшу рекламу.

- Для письменника дуже важливо вчасно „закрити книжку”. Ти вже „закрив” „Фалічні знаки”?
   Власне, я тому й видав збірку, аби про неї забути. Хоча до книжки ввійшли тексти останніх двох років, дещо я вже сприймаю інакше. Я помітив, що змінююся швидше, ніж очікував. І якщо затягну з виданням, книжки може не бути взагалі. Вона мені просто розподобається.
Хоча дещо з „Фалічних знаків” пишеться й тепер. Але це вже останні зітхання після бурхливого акту.

- Що далі?
   Далі буде. А що? Поживемо-побачимо. Не знаю, як складеться з літературою, а от кілька публіцистичних книжок видати хочу.

- Якби ти поставився до пропозиції вступити у Спілку письменників?
   Я одинадцять років працюю в закарпатській журналістиці, а досі не став членом Спілки журналістів України. Я прихильник неформальних організацій. У них – більше життя і менше дутості. Хоча такою пропозицією я був би зворушений.

- Якою була найнесподіваніша реакція на „Фалічні знаки”?
   Їх було багато. І язик показували на вулиці, і кричали в спину. Один палкий прихильник дзвонив кожний тиждень, чи книжка ще не вийшла.
Розкажу випадок, який додав мені впевненості у своїй правоті. Одного разу їхав у ліфті із незнайомою симпатичною студенткою. (Це було в головному корпусі університету). І вона ні з того, ні з сього мене запитує: „Правда, що у вас полетів коп’ютер, і „Фалічні знаки” не збереглися?”. „Правда”, -- отетерів я. „Як шкода!”, -- зітхнула вона і вийшла. Яке ще потрібне визнання автору?!
На щастя, „Фалічні знаки” збереглися на папері у людей, які попросили їх почитати. А тепер вже віруси їм не страшні. Окрім, венеричних, звісно. (Усміхається).



- Чим би ти завершив нашу розмову?
   Цитатою: „Я шукав миті. Ти – вічності. Іноді миті достатньо для вічності...”.
Не втрачайте своє миті!

Розмовляв Василь Кузан

P.S. Презентація збірки „Фалічні знаки” за участю відомих українських письменників Василя Шкляра та Ігора Римарука відбулася у п’ятницю, 21 січня, о 17.00 в обласній універсальній науковій бібліотеці.