У сяючому театральному фойє, перед бенефісом наймолодшого в країні заслуженого артиста несподівано чую проникливу мелодію й голос давно вже народного артиста: – "Золото Карпат, золото Карпат..." І душа спалахує, летить назустріч українському шлягерові трьох іршав-ських земляків. Іван Попович, Степан Ґіґа і Василь Кузан у несподіваному творчому ансамблі створили пісню, котра звучить за дві тисячі кілометрів од Довгого, в блискучому, сяючому, затишному фойє з акваріумами, буфетом і м’якими меблями, з іконостасом живих і мертвих артистів Українського академічного театру драми і музичної комедії. На душу лягає серпанок спогадів у стилі "ностальжі", проте ностальгія, туга за Вітчизною – не просто й не лише художній троп. І легендою про євшан-зілля відлунює пісня про золото Карпат, про яке нині хіба що в пісні почуєш. Як і про ранній наш порив до свободи, від якого хіба що кадри кіно- й телехроніки залишилися. Проте  маєстати україн-ської долі – не в пошуку злота-срібла, поезія ж
і поготів народжена з месіанізму. Натхнення во-істину не купиш. І торговців у храмі цей поетичний крам уже давно не цікавить: була ідеократична держава, був літературоцентристський ухил усієї влади, проте й тепер зоряний вітер "потаємної свободи" овіває гарячі, бунтівні голови молодих і не зовсім поетів.
У Василя Кузана доля непроста, доля – унікальна. Справа зовсім не в тому, що він – математик за фахом – "повірив алгеброю гармонію": поезія ХХ, а тим паче нинішнього, століття в своєму модерністському, постмодерністськомудискурсі анатомує, атомізує і слова, й музику. Атональна система Арнольда Шонберга, ізопоезія Тристана Тцари чи нашого співвітчизника Івана Іова, який передчасно пішов із життя, –
все те в очу сучасного рапсода, коли він не вродже-ний шанувальник анахронічного кобзарства.
Народжений у селі Довгому Іршавського ра¬йону, історичному за самою своєю суттю, неповторному селі, – Василь Кузан увібрав у свою душу золото й грань Карпатської цивілізації. Неповторна, неймовірна душевність наших краян помножена й на гомеричну амбітність. І це – не просто слова. І не слова. На пам’ятнику загиблих у війні земляків – дві колонки імен: одні – леґі-онери, інші – добровольці Червоної армії.
Ми знаємо, хто і як шикував наших леґінчуків у чужі армії, ми знаємо, а проте це наше, це вічне: пошук альянтів, із якими обов’язково програєш. І тому на теперішньому нашому календарі – все те, що й сотні літ тому. Був Сталін у Довгому – постав пам’ятник загиблим воїнам-односельцям. А недалеко – пам’ятник далеким землякам Василя Кузана, селянам-куруцам, які підтримали і билися разом за свободу мадярського люду під проводом союзника російського царя Петра І – Ференца Ракоці ІІ...
А ще – обеліск парашутистам-десантникам, які загинули в останню війну і лежать на тривожних роздоріжжях історії, географії, пам’яті...
Маленький Василь Кузан, думаю, добре знав історію рідного клаптика Срібної Землі, з неповторними кичерами, плаями, сплюндрованої та живої дідівщини в срібному серпанку надії. Невимовне стало вимовленим. А студент-математик уперше відчув у серці біль, куди влучила стріла Аполлона, і вже її не вирвати ніколи. Треба сповідатися віршами, озиватися піснями долюдей, інакше кров вирветься із серця. А повинна вириватися мелодія...
Василь Кузан тепер на державній службі, то й від нього багато залежить, які кадри вирішуватимуть усе: пустити з молотка край, країну, перетворити Карпати на Гобі без смерек і буків, а чи поволеньки, поволеньки, а таки повернути людям рідне гніздо. Бодай у серці, бо рушають карпатські люди, як дикі гуси, як журавлі, сірими вервечками у світи, але й злітаються у рідне гніздов’я. Хоча не всі й прилітають назад...
Але поезія – справді таїна, яку давно силкуються розгадати, проте не розгадають ніколи. Є таланти – від Бога, є силіконові й лавсанові штукарі версифікації. Василь Кузан поет природний і сильний, проте знає світову літературу, йому органічно близька світова культура вірша.
Звісно, після поетичної революції 60-х років минулого століття (імен тут і справді сотні, кожна національна література це засвідчує) писати наївні коломийкові стилізації, хай і під стилізованих  русинів, украй невдячна, безнадійна справа. Найновіша поетична книжка Василя Кузана "Верлібрідо" впевнює мене в тому, що перед нами – поет європейської культури. Залишається лише дякувати нашому богоносному народові і нашому босоногому карпатському Богу за таких синів і вірників. І вкотре думаєш: які мудрі голови в наших дітей, нащадків десяткованих,
а проте не навік прикутих до чужих возів чужої історії краян. Адже не так і далеко, не так і довго йти від Довгого до Красного поля, де загинула, проте повстала і постала Карпатська Україна, Карпатська Січ. Але й туди іти, їхати, брести – перевалами. Тут і неповторна карпатська, закарпатська романтика, яку не виповісти інак-шим словом, аніж поетичним. І чужі стають рідними, коли звертаються до наших пісень і наших надій. Чех Іван Ольбрахт, росіянин Михайло Машкін, автор першого шлягера, народжений у Довгому, похований у Довгому... Я школяриком бачив живого творця хіта "Верховино, мати моя..." – і це вже теж історія, гуцульські, лісорубські ансамблі, загадкове й таємниче, трагічне старшого навіть для мене покоління. А Василь Кузан уже й сам творець і самодостатньої поетичної царини, й автор знаменитих шлягерів "Золото Карпат", "Мамин вальс". І те, що його охоче друкують і в Україні, й далеко за її межами, – яскраве свідчення того, що він уже завоював собі читачів, слухачів, шанувальників.
У наші часи, як і в будь-які в цьому світі, під цим сонцем, зірками й місяцем часи, літературну репутацію втратити дуже легко. Зрозуміло, не все зводиться до літератури навіть у Пари-жі, світовій столиці поезії та мистецтва. Проте у творчості Василя Кузана є головне: він не почуває себе на окраїні, на загумінку, на марґінесі. "Із чого може вирости любов?" – питає себе й питає нас поет. І пробує відповісти.
І ніхто не відповість, бо в кожного відповідь своя. А своя – ще не універсальна. Та для того й існує поезія, аби все життя питати, із чого виростає любов, і плекати цю любов, і леліяти. Василь Кузан іще знайде відповідь і на це. А ми будемо шукати відповідь у його книжках.