Про такі книги, як «Біографія дерева племені поетів» Ігоря ПАВЛЮКА ліпше не писати критичні статті. Це не означає, що текст не можна вміщувати в рамки ієрархії або оцінювати — подібне завше має право на існування. Річ у іншому — такий хід стосовно подібної книги буде недієвим, він пройде, у кращому випадку, дотично, а в гіршому — сприятиме небезпеці втрапити на слизькість власних-таки критичних закидів. Звісно, можна чіплятися до окремих надто патетичних означувань у тексті, до фольклоризувань, демонструвати свою обізнаність у мітології або й звинуватити автора в нео-пост-романтизмі. Бр-р… Усе то буде — наче навколо. І по колу. Проезії Павлюка можна діткнути есейним розмислом, та не безмірно-невкоріненим, скоріше — зверненим до сенсу сполучення ланок.
Bласне, саме визначення (жанрове чи стилістичне?!) можна записати як про-езію, тим самим додавши відтінків до його розуміння. Поєднання прози та поези тут ґрунтується не на ритмізації (начебто неритмованого — а де там!) прозового мовлення, а на метафоричному продовженні вектору позірно закінчених висловлювань. Ключовим у про-езії є навіть не відсилання до химерій чи мітологій (навіть попри іронічні врізки щодо стосунків між Гіпербореєю та Олімпією), скоріше — наділення кожного з жестів винятковим сенсом. Наступність їх вгадується, що підкреслює вивершеність символічного простору, вибудованого автором. Акцент зроблено на розмаїтому й багатому наборі символів, сенси котрих вигулькують якось закономірно — в жодному разі не за розкладом, точніше — за жестом. Попри розчарування в цивілізаційному поступі, немає розчарування в людині, якоїсь прозорої ренесансної надії в можливість лялечки з душею метелика та… очима вовка. Ані мітологія, ані химерії не зраджують оповідача. А ось історія — зраджує. Проте тільки тоді, коли зринає облудливе прагнення вхопитися за її фактичність, згадати реалії, обставини, представити їх у короткому реченні-констатації. Натомість присутність живої екзистенційної історичности є більш пронизливою. Кілька тисяч рядків тексту із happy-end’oм. Але не звичним ґранднаративним щастям усім та по всьому, не свободою, рівністю чи солідарністю. Примітивний народний малюнок межує з шаленим бажанням кожної клітинки Всесвіту зостатися собою. На денці — тремтливе прагнення літератури намацати пульс сакрального. Хоча б у себе на шиї. І в цьому про-езія Павлюка не виняток. Тут вона скоріше — показова.