Опублiковано: 2008.05.14
Баран Євген
Безсмертних душ безликі тіні
В автохарактеристиці до поетичної добірки “Сонячні медузи” в літературному збірнику “Грона” 30-річний юрист за професією і поет у душі Петро Гнида говорить так: “Моя творчість – це теорія і практика власного життя”. Нічого особливого не сказано, але є розуміння того, чим породжена поезія автора. Добірку відкриває літературно-критична анотація Ігоря Ясенівського: “Вірші Петра Гниди щедрі на тепло, на сонце, на кохання. Своїм звучанням вони перегукуються з народним мелосом, із фольклором, бо увібрали в себе усю жагу любові, крізь призму якої життя сприймається, мов казка, озвучена дивним казкарем, який примруживши очі, знає її завершення...”
Не знаю, у тих 11 віршах, один із них має авторське визначення /назву “Триптих”, я не побачив нічого такого, що мене би якось як читача і просто шанувальника поезії зачепило. Ні, я не кажу, що ці вірші погані, справді, у них вчувається мелодика і ритміка фольклорна, десь навіть речитативна (поезії Петра Гниди більше нагадують мені ритмізовану прозу), у цілому гарна і світла.
Такими ж тематично і настроєво є більшість віршів першої поетичної збірки автора “Кров і Залізо”. Єдине, що у ній вчуваються відголоси (на рівні ритміки і тематично-смислового обрамлення) раннього Тичини (“Я іду // мов пливу...”, “Дощі холодні – // То ще не весна”, “Намріяно, // нажурено – // Весна прийде?”, “Іду назустріч // Літечку...”, “Мандрами, мандрами...”), Маланюка періоду “Стилету і Стилосу” (невеличкий цикл “Остання доба”, “Кров і Залізо”, “Степ”, “І дні і ночі як одно”). Є у цій збірочці настроєві ремінісценції з Антонича (диптих “Антонич”), з Калинця (“Ми ще такі молоді....”), є один гарний рядок “Безсмертних душ безликі тіні” із першого вірша диптиха “Антонич” – “Знов день черговий // Покриває ніч...”... І в цілому є бажання поетично оформити почуття/відчуття ліричного героя і світоглядні принципи.
Я не кажу, що все це є поганим. У принципі, нічого зайвого. Без романтичних чи мелодраматичних красивостей. Без надміру метафоричного, власне, зовнішня відсутність поетичної метафори (чи майже відсутність). Це зовсім інша поетична традиція. Українського у ній – тематично-побутові реалії й моментами використання фольклорної образности.
Але є у цих віршах й інше: увага до поетичної деталі; мова віршів стримано-чоловіка; добрий поетичний слух (є своя особливість у цьому переливі прозово-поетичному). Себто є ті риси, які й створюють індивідуальний поетичний тембр. Вірші Петра Гниди не будеш читати запоєм, цитувати як того ж Тичину чи Маланюка, але вони витворюють ауру інтимности і світоглядної чіткости. При цьому автор вдається також і до сатиричного іронізування (“замерзлі труби // з довгими бородами...”), філософських, історичних ремінісценцій...
Прогнозувати долю цього поета не беруся, бодай тому, що пориви творчости завжди є незбагненними. Можливо, цей автор буде себе шукати й у прозі чи увиразнить своє поетичне “я”. Принаймні, творчий потенціал його не розкритий. Це залишає інтригу і сподівання на зустріч із Петром Гнидою іншим.
Серпень 2007 м.Івано-Франківськ
"Літературна Україна", № 17, 2008 р.
Не знаю, у тих 11 віршах, один із них має авторське визначення /назву “Триптих”, я не побачив нічого такого, що мене би якось як читача і просто шанувальника поезії зачепило. Ні, я не кажу, що ці вірші погані, справді, у них вчувається мелодика і ритміка фольклорна, десь навіть речитативна (поезії Петра Гниди більше нагадують мені ритмізовану прозу), у цілому гарна і світла.
Такими ж тематично і настроєво є більшість віршів першої поетичної збірки автора “Кров і Залізо”. Єдине, що у ній вчуваються відголоси (на рівні ритміки і тематично-смислового обрамлення) раннього Тичини (“Я іду // мов пливу...”, “Дощі холодні – // То ще не весна”, “Намріяно, // нажурено – // Весна прийде?”, “Іду назустріч // Літечку...”, “Мандрами, мандрами...”), Маланюка періоду “Стилету і Стилосу” (невеличкий цикл “Остання доба”, “Кров і Залізо”, “Степ”, “І дні і ночі як одно”). Є у цій збірочці настроєві ремінісценції з Антонича (диптих “Антонич”), з Калинця (“Ми ще такі молоді....”), є один гарний рядок “Безсмертних душ безликі тіні” із першого вірша диптиха “Антонич” – “Знов день черговий // Покриває ніч...”... І в цілому є бажання поетично оформити почуття/відчуття ліричного героя і світоглядні принципи.
Я не кажу, що все це є поганим. У принципі, нічого зайвого. Без романтичних чи мелодраматичних красивостей. Без надміру метафоричного, власне, зовнішня відсутність поетичної метафори (чи майже відсутність). Це зовсім інша поетична традиція. Українського у ній – тематично-побутові реалії й моментами використання фольклорної образности.
Але є у цих віршах й інше: увага до поетичної деталі; мова віршів стримано-чоловіка; добрий поетичний слух (є своя особливість у цьому переливі прозово-поетичному). Себто є ті риси, які й створюють індивідуальний поетичний тембр. Вірші Петра Гниди не будеш читати запоєм, цитувати як того ж Тичину чи Маланюка, але вони витворюють ауру інтимности і світоглядної чіткости. При цьому автор вдається також і до сатиричного іронізування (“замерзлі труби // з довгими бородами...”), філософських, історичних ремінісценцій...
Прогнозувати долю цього поета не беруся, бодай тому, що пориви творчости завжди є незбагненними. Можливо, цей автор буде себе шукати й у прозі чи увиразнить своє поетичне “я”. Принаймні, творчий потенціал його не розкритий. Це залишає інтригу і сподівання на зустріч із Петром Гнидою іншим.
Серпень 2007 м.Івано-Франківськ
"Літературна Україна", № 17, 2008 р.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.