Атиповий український дзен

Костянтин  Родик

                                           «У трансільванця – відразу кілька думок, і  
                                            якщо навіть вони суперечать одна одній,
                                            він почуває себе у цих протиріччях, як  
                                            удома… Його сила – у деталях».Мітична
                                            енергетика Великої Трансільванії сягає й
                                            Закарпаття. Цитата угорського філософа-      
                                            езотерика Бейли Хамваша мимоволі спли-
                                            вла, коли намагався розгадати зовні геть
                                            просту книжку закарпатця Василя  Куза-
                                            на «Віагра для поета».

       Парадокс «Віагри…» в тому, що ця збірка інтерв’ю та літературних ескізів – суто журналістський жанр – створена без професійного інструментарію. Запитання, що їх пропонує інтерв’юер, такі, що викладач журфаку навряд чи поставив би за них залік. А проте ці позірно «ліві» запитання Кузана, адресовані відомим літераторам, вибивають останніх зі звичної  PR-площини. Унаслідок дістаєш те, чого не сподівався: замість чергової варіації з теми «Я в літературі» - ніби фрагмент психоаналітичного сеансу з дослідження найглибшої смислу: «Навіщо?»
       Коли б на ці інтерв’ю звернула увагу Ніла Зборовська, творець новітньої психоісторії української літератури, вона мала би широкий простір для «аналізу неусвідомлено проголошеної деталі». Навіть такий майстер інтерв’ю-спарингів як Андрій Курков (чи молодий боєць Андрій Кокотюха) «провалюється» у Кузанові запитання-засідки, неконтрольовано лишаючи читачеві свідчення-деталі, що в них ховається диявол психоаналізу.
       Але виходить це в Кузана не тому, що він опанував психоаналітичними техніками (чи й навіть замислювався над такою можливістю), а радше через оту «трансільванську» вдачу, де, за словом згадуваного наприпочатку Хамваша,- «різкі перепади, глибокі протиріччя і пошуки способів примирити їх, гумор (гротескний), багатошаровість світовідчування, подвійність, схильність до компромісів, тяга до складних, заплутаних рішень, розумна практичність, високі вимоги до життя, розбірливий смак, витонченість».
      «Високі вимоги до життя» у Кузана – інтерв’юера проглядають у тому, що він тверезо оцінює віртуальність як літературного, так і політичного процесів, які незрідка мають мало спільного із власне літературою (чи політикою). Він незатишно почувається у світі нав’язуваних фактів та різнокаліберних мітів. Для нього доба мезальянсу літератури з модою – «ментально неусвідомлені часи». Він нетутешній; в одній із попередніх Кузанових поетичних  книжок вникає образ «планети поцілунків і проблем». Мовою цієї планети він і ставить свої запитання відомим співбесідникам.
        Не завжди ці розмови відбуваються на одній хвилі, тож не всі інтерв’ю є успішними. Але, здається, немає жодного, де аналітик літератури не знайшов би собі бодай малої поживи. Те саме і з літературними ескізами. Візьмемо до прикладу про Андруховича – як на мене, невдалий. Беручи критичну тональність «ніби просто читач», В.Кузан починає «аналіз» «Дванадцяти обручів»: «Перша третина занадто розтягнута, описова і нецікава…Але ж є багато класичних творів з нудним початком». А ще далі не розуміє, навіщо авторові Б.-І. Антонич – навіщо «ввести цю незрозумілість у роман»? І тут-таки зізнається у своїй «профнепридатности», у небажанні залучати до аналізу фаховий інструментарій: «Але все це теорія, потрібна хіба що літературознавцям, тим, хто препарує і четвертує цілісну систему, живий організм твору».
      Коли б не Кузанова відраза до професійних штампів (як на нинішню мову - матриць),  він би дійшов, що «нудні початки» не зіпсували класичної долі тих чи тих творів саме тому, що були не такі примітивні, як він пише, а враховували складні механізми психології очікування. Та коли В. Кузан відходить від невластивої йому критичної технології у бік аморфної інтуїції, йому вдаються цікаві спостереження, як-от про «Дванадцять обручів» яко пазл для читачів-пігмаліонів: «Сам поет у романі прозаїка є образом навіть не збірним, а розсипаним. Його треба творити, збирати, ліпити, склеювати, відтворювати, оживляти»..
      Цей той формат рефлексії, яку Людмила Тарнашинська  в поза минулому числі Kr означила так: «Критика як різновид літератури». Пишучи про Сергія Федаку з приводу виходу його поетичної збірки, В.Кузан починає: «Я прочитав те, про що колись мріяв». Далі може бути все, що завгодно, лишень не школярський стандарт. А зі стандартами Кузанові вдається впоратися лише тоді, коли він реагує на них за допомоги повище наведеного чинника Хамваша: «Гумор (гротескний)». Так, як він починає розповідь про Галину Малик і її чарівну казку «Злочинці з паралельного світу»: «Якщо застосовувати метод соціалістичного реалізму до дослідження повісті, то можна стверджувати, що в творі досконало передано суспільну атмосферу, економічну та політичну ситуацію в державі кінця ХХ – початку ХХІ століття».
       Найдовершеніший у книжці нарис, як на мене, - про Олександра Ірванця. Формальну логіку тут майже всуціль замінено на не формальну інтуїцію, з чого, хоч як дивно, випливає суто логічний образ-ланцюжок: Ірванець «робить свою справу чесно, як це робили гладіатори», й саме тому він «є поетом еліти… філософом і песимістом». А через те – «більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто».
       І тут востаннє зацитую філософа Хамваша (першодрук його есею вміщено у дотичному нинішній розмові числі журналу «ї» - «За-карпатський усе-світ»), яка може правити за таку собі мікрорецензію на літескізи В.Кузана: «Жанр Трансільванії – балада, жанр багатошаровий, одночасно і драма, і оповідання, і лірика, і все це – загадково, похмуро і насичено пристрастю. Завжди йдеться про якесь нездоланне протиріччя, що залишається  на задньому плані, і слова, які описують перипетії відносин, немов не стосуються серцевини, вони лише здалеку  натякають на неї, більше того – немовби навіть її сховати».
       У «Віагрі для поета» є одна авторська фраза, яку б залюбки привласнив задля висновку: «Зрозумів багато що, не вивчаючи нічого». Такий-от український критичний дзен. Для Кузана – цілком органічний. Аби збагнути це, слід згадати його давнішу поетичну збірку Верлібрідо (2002). Тим більше, що позиціонує себе В.Кузан не як критика-рецензента, а – коротко, сильно і страшно – як Поета: так і значиться на його візитці. Хоч по зазнайомленні виявилося, що він і автор краєзнавчих видань, і вправний фотограф, і пісняр, що постачає тексти, зокрема, й Івану Поповичу, а до всього – державний службовець, начальник відділу культури Іршавської райадміністрації.      
         Цей атиповий чиновник зіткнувся у «Верлібрідо» з тим самим, що й на службі: з вимушеним пересіюванням порожнечі. У багатьох поетичних текстах – як і у своїх позатехнологічних  рецензіях – він змагається з вітряками буденності. І – програє. Але там, де доходить власного осердя, подибуємо справжні поетичні перлинки укрдзену:
Невагомо летить у пам'яті
                                            поцілунок твого
                                            погляду.
        Розумію, що кожного поета можна пересіяти до кількох (чи кількох десятків, а може й сотень) окремих рядків-одкровень. Але ж чи не є це відрешетоване зерня самодостатньою суттю конкретного поетичного світу? Як-от, у Кузана: «Хамелеон хвилини хвилювання», чи: «Сентиментальний смуток самоти». Або й геть бароково-східне:
  Щемить. Ще мить.
                                           Ще. Мить.
         Здаю собі справу, що самотужки таке харакірі сам собі не заподієш. І наступна поетична книжка В.Кузана – Золото Карпат (2003) – задемонструвала вповні. Замість плекання мінімілізованої досконалости – розлогі віршовані підрядники в намаганні «перекласти» прозу буття. Не перекладається. Хіба тоді, як реалії постають у метафізичному ракурсі:
               Був мокрий грудень. Чи майже грудень.
                                       І сірий будень топтали люди.
      До всього, здається, ця збірка збіглася в часі з особистою кризою середнього віку («А склеїли – о Боже! – ми склеїли не те…»). Про це, зокрема, свідчить і повна відсутність гумору, який додатково підсвічував поки що найвдалішу Кузанову книжку, «Верлібрідо» («Кожен поворот долі,/ Наче серп у руці колгоспниці,/ Що б’є робітника / По молоту»). Грубо кажучи, у «Золоті Карпат» поет шукає слова, а не Слово – його. Утім, часом-таки Слово знаходить заблукалого автора і мітить своєю «сьомою печаткою»:
Стікає світло по стіні,
                                                Немов отрута…
    Але то краплинка. Хоч саме вона – попри бравурну декоративність «Золота Карпат» - засвідчила брак екзістенційних стимуляторів. Потребу допінгу. Віагри, коли хочете. І на перший позір піар-претензійна назва наступної книжки Кузана під таким оглядом набуває чи не метафізичного значення. Як і вся вона, за бажання редукована до загадкової  фрази: «Створювати передумови для чогось».
    Може до тих трьох рядків з ейфорійного «Верлібрідо»:
Поезія лікарень…
                                                   Крадькома
                                                   виходиш жити.
                                                                                 


Книги, про які йде мова:
                                                                         Василь Кузан. Віагра для поета:
Роздуми. Розмови. –
Ужгород: Мистецька лінія, 248 с.(о.)
Василь Кузан. Верлібрідо. –
Ужгород: Мистецька лінія, 104 с.(о.)
Василь Кузан. Золото Карпат. –
Ужгород: Мистецька лінія, 230 с.(о.)




«Книжник – review» №2 (132) 2007