Символічна, ємнісна, незвично-помітна назва ліричної збірки. Її метафоричність визначається поетичною насиченістю. “Магма” – образ енергії невпинного горіння сяючої матерії, яка під гігантським тиском живе, тримає на собі безкрайність земну. Магма в поезії Ігоря Павлюка – це непередбачуване, відверте до оголеності, розбурхане, неспинне вирування всього рідного і далекого, людського і космічного в їхній єдності. Слово поета ніби виривається з лещат звичності, поверхової зрозумілості, інтелектуальної легкості та очікуваної прозорості, яка без випробувань веде до прозріння.

Крізь магму цвітіння
Ранкова проступить Венера,
В душі моїй дикій
Розбудить щось древньо-святе [ C. 44].

І ніби є вже задля чого вмерти,
Та й задля чого жити, значить, є.
Минуле листя, складене в конверти,
Майбутній цвіт на доторк впізнає [ С. 69].
...Магма – їм мама.
І я їм – луна [ С. 234].

Назва книги витікає зі специфіки самої збірки. Автор неодноразово використовує метафоричний вислів “магма”. Читача вражає калейдоскопічна веселка несхололих почуттів, нестримної поетичної думки. Заінтригований побаченим, почутим, Ігор Павлюк сприймає світ із розпростертою душею, налаштовує кожну клітину мозку і серця на резонансне вібрування, адекватне світовіддзеркалення. Він не встановлює меж, не дотримується еволюційності, не вистелює творчу стежину тривіальною логікою змістовних конструкцій. Митець не побоюється бути незрозумілим, його не лякає можливе подивування любителів красного слова несподіваними випадами-подачами. Яскраво це простежується в ліричній добірці “Вірші одного ритму”:

Дві зорі по лиці мого неба
Котяться, наче краплі.
Кам’яна... ще не баба...
Вкрадливо дивиться
В люстро козацької шаблі. (...)
І гудуть поїзди.
І у космосі кров проростає [С. 245].
*   *   *
Космічно проступлять
Під юними корами знаки,
Один із яких –
Зукраїнена зірка Полин [С. 244].

*   *   *
Подібна на непрохану сльозу
Сліпенька куля лащиться до слова [С. 242].
Автор має неповторну образну палітру, що складається з незліченної кількості барв і відтінків. Увесь їхній спектр складає одне спільне світло, яке осяває рідну землю, людей на ній. Із конкретних вражень формується ідейна основа творчості поета. Ігор Павлюк щиро пройнятий національною загостреністю почуттів, постійно розширює національну тематику, збагачує сферу охоплення проблем українського життя: Там, де кожна пісня – лебедина, Де не тре’ ні слави, ні грошей... [С. 70], Народ мій спить, а значить – ще росте. Прості, як вітер, моляться пророки [С. 129], І так мені не хочеться здрібніти. Такий вже не приборканий мій степ... Тече ріка. Цвіте зоря. Спить вітер. Святе... [С. 69], Оце така осіння Україна. Хоч землю їж – а іншої нема [С. 176].
Автор рядків, активізуючи уяву читача, свідомо уникає логічних доведень, кличе до роздумів і самостійного осягнення змісту поетичних малюнків. Украй сміливо і вільно укладається той чи інший поетичний альянс між образами, з’єднується мало поєднуване, зближується віддалене. Протилежності нерідко стають односпрямованими. Ігор Павлюк наділяє віртуальну дійсність такою потугою, для якої немає нездійсненного. Космічні невимірності, планетарна глобальність, нескінченна протяжність історії підкоряються без опору, наближаються до нас, щоб заявити про себе. Вони доступні, близькі, як навколишнє життя.
Енергія магнетизуючого слова Ігоря Павлюка накопичується через занурення в історію світу, України, великих діянь та простих людських доль. Автор черпає її із буднів – живе болями свого народу і планетарним майбутнім людства, об’єктивно поціновує сучасність, залюбовано зображує кожну мить буття рідного краю. Образи природних явищ, перманентно повторюючись, відтворюють красу Батьківщини. Як у музиці звуки нот творять розмаїття мелодій, так і ключові слова поезії І. Павлюка виступають молекулами його “магми”: сонце, місяць, журавлі, кров–зоря, душа і вітер, цвітом–снігом, вітри–дзвони, хліб і сіль, віск–сльоза–вогонь та ін. В якісно нових поєднаннях вони творять цілісну картину світу.
Поезія Ігоря Павлюка поліфонічна, багатовекторна, проте в ній чітко простежується українська тематика. Від дитинства, рідної природи, краси рідного краю, близького оточення до історично-політичного плану розростається гармонія української душі. У поетичній “магмі” відчувається надзвичайно потужний струмінь, коли автор заторкує національний контекст. Він завжди про нього пам’ятає, знаходиться у його межах. В архітектоніці поетичного творення ця тематика домінує. На будь-якому рівні видінь, вражень, споминів, сповідей поет-сучасник діє в національному річищі: Віями сиву прикусиш сльозу, Наче Дніпро порогом [С. 45], Плаче скрипка, вирізьблена з льоду, І танцюють свічі золоті В древньоруських снах мого народу, На моїй розхристаній путі [С. 30], Він жив, мов зорям кров здавав свою, Шануючи Христа й свого Ярила [С. 25].
Національна спрямованість поета – лейтмотив його творчості. Патріотичний пафос чітко проглядається і в драматургії митця. Непідробним патріотизмом пройнята також драматизована поема “Регентка”. Про національну сутність драматургії свідчать, зокрема, слова головного персонажу поеми княгині Ольги:
Де ти, коханий, з рідного краю?
Де ви, ворота раю? [С. 111],

Минуть тисячоліття, як хвилини.
І прийде знов віддатися Дніпру
Свята і грішна дівчина-травина. [С.  114].

Драматизовані поеми “Регентка”, “Таморус” та ін. вкотре переконують, що Ігор Павлюк – спостережливий, багатий фантазією поет, який має ніжну, вразливу душу. У якому куточку землі не трапилася б трагедія – йому болить. Метафоричними засобами він гостро осуджує безжалісних, пихатих невігласів. Автор завжди дошкульний, спопеляючий у критиці зла, однак із величезною любов’ю підносить добросердність. Повчальним прикладом служіння гуманізму є звеличення І. Павлюком українського дослідника Миклухо-Маклая у поемі “Таморус”. Із особливим пієтетом поет висвітлює долю вченого, його духовно-моральні якості:

Багато ми тут говорили про землю, вітер,
Вітчизну, державу, свободу – і що головніше з них.
А в нього ж, Миклухи, було велике кохання, діти –
Як пісня вітру, що спить,
Згорнувшись клубочком,
Від осені до весни [С. 215].

Поетична магма Ігоря Павлюка не лише сяє, нуртує енергією, вона нерідко гаряча і нестерпно пекуча. Іноді огортає такими стражданнями, печаллю, горем, мукою, що сльози застилають очі. Духовна сила лірики також у тому, що вона не лише оборонна, але й наступальна, критична, войовнича, нестерпно правдива. Не може поет стерпіти багатьох негативних явищ суспільного життя. Не раз він впадає в розпач, що не може змінити суспільство на краще. Митець яскраво зображує моральну задуху, коли бракне кисню.
Ігор Павлюк невпинний, наполегливий у новаторському пошуку, вважає за доцільне і необхідне бути самим собою, ні на кого особливо не орієнтуватися. Його натхненниками, вочевидь, є класики української поезії Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а водночас і модерністи Олександр Довженко, Поль Елюар, Аполлінер та ін. У пошуку форм оновлення шліфується модернова система автора. Його поетичний реалізм – помітне явище в українській поетиці. Він виявляється у творенні інтонаційних навантажень, досягненні емоційної виразності властивими йому поетичними засобами. Поет вправно змінює ритм, використовує несподівані образи, асоціації. Важливе місце в поезії займає новомова: сльозокров, вмерлини, саможаль, золотодеревно, звирійований, звірино-чесний та ін.
Творчість Ігоря Павлюка не схожа на жодну іншу. Автор розширює класичні зразки творчості, тяжіє до інтенсивно-ліричного відображення колишньості, сьогодення і майбуття, постійно віднаходячи нові форми і засоби відображення. Досягнення сучасної епохи привертають особливу увагу автора. Новітнє споживацьке суспільство з притаманною йому маскультурою критично оцінені в поетичній філософії Ігоря Павлюка. Глобалізаційна круговерть, інформаційна перенасиченість, значні соціально-духовні проблеми цивілізації хвилюють поета. Він активно реагує на них.
Що нова буржуазія, Що старі дороги. Що Америка й Росія, Наставляють роги [С. 84], Загубилось село у бігах до європ-америк [С. 119], Пластмасова журба. Гумова прірва слова [С. 58], Повз голів колгоспних, директорів, Мерів, ворохобних куркулів... Заклинання імпортних моторів І мовчання дивних журавлів  [С. 17], Рай асфальтують. Там кисне смола синьоока. Нам зостається трава на морському дні [С. 21], Глобальна планета... Але кому подзвонити?.. [С. 9], Захиститись чи хрестом, чи матом Від важкого світу протиріч [С. 30], Киваєш на Захід: живуть же люде! А ти поїдь, подивись – і жий. Бо я нажився. І більш не буду. Бо краще – як Либідь, Хорив і Кий... [С. 75], Карнавал замішаний на крові, Що лікує кров’ю суєту. Три інстинкти, вовчі і здорові, Зберігають заповідь просту... [С. 85].
Збірку підсилюють афористичні висловлювання, абстрактно-художнє, образне мислення митця. Несподівані модернові образи вражають читача. Слід відзначити художнє оформлення книги – вишукане, оригінальне, відповідає творчому пломенінню слова.
Ігор Павлюк – поет нового покоління митців, які прийшли в літературу в переломну епоху. Відтак творчість поета-модерніста пов’язана з буремністю, боротьбою стихій, є осягненням минулого, сучасного та прийдешнього.
Ігор Павлюк – багатогранний поет незвичного стилю, а тому в тематиці його творів не слід за класичними зразками шукати те, що є в інших. Лише глибоко проникаючи в сугестивний магнетизм його творів, в суть поетичних знахідок й уподобань, можна об’єктивно поцінувати його обдарування. Як справжній митець обходиться без узятих зразків, байдужий до політичних, літературних амбіцій, вивершується своєю духовною розкриленістю, щоб досягти поставленої мети. Як і кожна творча особистість намагається з найбільшою повнотою виразити власний духовний потенціал.
І це йому вдається сповна.