Сукупність психічно-емоційних станів індивідуума, або те, що складає життя душі, природно приховане від людського ока. Тому, хто цікавиться ними, належить дошукатися до належного інструментарію і механізму пізнання. Доктор Зігмунд Фройд провадив розмови-тести з пацієнтами, які розповідали йому про свої сновидіння. Юнг писав, що його життя було пронизано одною ідеєю і мало одну мету: відкрити таємницю людської особистості.
Вербальні ознаки емоційних станів чи не найоптимальніше зчитуються насамперед з поетичних текстів через їх сповідальну специфіку. Нашою метою є бодай щонайперше пізнання психічно-емоційних станів ліричного героя, як способу авторського самовираження, на матеріалі поетичного макротексту книги відомого поета Ігоря Павлюка «Магма».
Магма, що грецькою, як відомо, означає «тісто, місиво», є, мовою геологів,«розплавлена маса, переважно силікатного складу, багата газами, яка створюються у глибинних зонах Землі і дає при вичаханні магматичні гірські породи». У вулканічних зонах магма, досягаючи земної поверхні, виливається у вигляді лави або викидається з газами у вигляді роздробленого матеріалу (вулканічних бомб, попелу). Які ж складові загадкової Магми-душі ліричного павлюківського героя?
Раніш ніж почнемо аналізувати ці стани, зауважимо на такій рисі як ч у т л и в і с т ь, ба навіть н а д ч у т л и в і с т ь ліричного героя, яка дає йому змогу відчувати і висловити те, що не дано пересічній людині:

Чути, як б’ються пташині серця,
Коли вмирає туман.
Осінню золото до лиця
І тим, кого вже нема.

За нього немовби й не купиш рай,
Що хлине, мов осінь із вен.
Але під прощання пташиних зграй
Люблю любити живе.

Як тут не згадати листи Рільке молодій людині, що починає писати вірші? Ігор Павлюк ніби дослухався до порад знаменитого колеги, не поспішав з віршуванням, а спершу набував життєвого досвіду, і то стільки, що у свої новосповнені сорок (народився 1 січня 1967 року), рано втративши маму, жив серед добрих і різних людей, вивчав військову справу у Ленінградському інженерно-будівельному училищі, студіював журналістику і філологію у Львівському державному університеті імені Івана Франка, там же керував «Франковою кузнею» молодих поетів. Захистив кандидатську, мандрував світом, був монахом і продавцем пива в Америці, представляв загребельнівську «Роксолану» у Туреччині, переїхав з Волині в Галичину, а з міста Лева до столиці всея України, став старшим науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук, написав і видав кілька наукових книжок і добрий десяток поетичних, є доцентом Національного університету «Острозька академія», членом Президії Національної спілки письменників України, лауреатом кількох престижних літературних премій. Такий зовнішній обрис його життєпису, за яким лише проглядаються досить бурхливі подіями чотири поетових десятиріччя. Звернемося до його поетичних рядків.
У текстах книги «Магма», сповнених сповідальної відвертості, вирізняємо відбитки психічних станів героя, які суперечать одне одному. З одного боку – ч у т т є в і с т ь, н а с о л о д а  м а т е р і а л ь н о-з е м н и м:

Жив зі смаком… Нехотячи.
Совість біс колисав мою.
Я вирійних пташок лічив,
Що родились в моїм краю.

Я по нотах вивчав жінок,
Що співають – танцює смерть…
І венозне цідив вино
В чашу, повну цикути вщерть.

Не поетове діло – цент.
Не поетове діло – тенд.
Я люблю те життя і це –
Буйно-грішне, ніжно-святе.

Грішне й святе знаходять прихисток у серці героя. І він не страждає від цієї роздвоєності, несумісності, він констатує задоволено:

Є Пегас, є дванадцять муз…
І зоря йде мені до рук.

Я зі смаком живу, тому,
Коли схочу –
Тоді й помру.

(Написано в Ялті, 2 червня 2003 року)

А в іншому вірші знаходимо героя у стані в т о м и, р о з ч а р у в а н н я, через які проглядається поруч з іронією до свого оточення тиха л ю б о в до своїх, до  з е м л я к і в, таких часом недолугих:

Немилі ні гуляння, ні робота…
Немила навіть видивлена даль,
І люди, як герої з анекдота,
І доля – як стікаюча звізда.

Туман із димом сплутані навіки
У цім краю, де панство – козаки,
Душа із кров’ю, із вітрами – ріки,
Замішані характером важким.

Тут більш бояться мертвих, ніж бандитів,
Ще й досі вірять в доброго вождя,
А як почнуть уже козу водити,
Ті коза-ки… то через все життя.

Над ними вже ні неба, ні безодні,
І фальші фарш закоптять тютюном.
Нема учора, завтра.
Є сьогодні.
Є честь і пісня перед вічним сном.

Життя гірке, мов поминальна склянка,
Життя смішне – як риба в рукаві.
І – милі і робота, і гулянка,
І рідні всі, болючі і живі.

Маємо подякувати поетові за щирість, за те, що не приховує ні ситості, ні хтивості, ані смішного, ані високого за своїм героєм.

Ліричний герой «Магми» переживає стан і смак помаранчевого к о х а н н я. Тільки дуже тонкий лірик може так відчувати і написати про кохання і революцію:

Наше щастя пахло апельсинами,
Наше щастя –
Ось його рецепт:
Склянка рому з небесами синіми
І кохання, й батьківщина, степ.

Друзі ще не скурвилися золотом,
Владою чи зрадницьким сміхцем…
Честь і шерсть збережені ізмолоду,
Щастя уже пахне чебрецем.

Гострий біль зробив нас всіх сильнішими,
Вільними, як вітер перед сном.
Між двома нечуваними тишами
Щастя уже пахне полином.

Запах щастя зазнає еволюції – від апельсинового до чебрецевого – і стає полиновим, гірким «між двома нечуваними тишами».

Спостерігаємо с т а н негучного п а т р і о т и з м у, любов до рідного краю впереміжку з меланхолією:

Отак вижива домоткана моя батьківщина,
Отак вишиває планета моя кульова.
І суєтно якось, і високо якось, первинно,
І солоно, й солодко, як на камінні трава.

«Душа постаріла, Посивіли води і види», – зауважує герой і розміковує далі:

Здрібніло усе, усе зажиріло і зм’якло.
Лиш музи-русалки під Місяцем сушать траву.
І поки з глибин не проллються до обрію маки,
Ніякі волошки не скрасять печаль світову.

Що ж відбувається з душею героя?

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?
Муза моя – баба кам’яна.
Юний місяць – ніж мені у спину.

Або там же:

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш.
Душа поранена.

Душа як тріснута струна, яка не може тятивіти без упину. Чи не тому, що струні бракує цілі, а героєві якогось виклику, подвигу, де б він міг себе достойно проявити. Другий образ – душа, як холодний віск, свіча, що не горить. Душа поранена.
Якось ми сиділи колом поетів в ірпінському лісі біля багаття, яке влаштував для нас, гостей, «господар» Ірпіня Ігор Павлюк. Сиділи на березі ріки, пили червоне вино, читали навперебій Єсеніна, багато Єсеніна. Гуркіт ірпінської електрички навіював сосюринське «коли потяг у даль загуркоче...». Сухий хмиз потріскував у вогні, зорі заплуталися у соснових гілках, стояв квітневий лагідний вечір. Ми купалися в поезії (ріка була ще холодна), думалося про вічне, незбагненне. Було невимовно гарно на душі. Ігор, юна поетеса Таня Винник і я сказали майже в унісон: «хотілося б умерти за щось високе, красиво піти. Було б за що!» Колеги-поети подивилися на нас трьох, як на диваків...

Герой поезій Павлюка – улюбленець жінок, він радіє від повноти життя, усвідомлює свою значущість: «Цього року втомивсь я від дикого щастя і спеки, Від дощу і кохання – мов пекла в якому горять, Бо цвітуть у раю...», або «І любить мене Милий, жорстокий світ».
Тим несподіваніше відчуття самотності, смутного часу, в якому нема місця для подвигу:

Глобальна планета…
Але кому подзвонити?
Хоча після зливи
Полегшає, мабуть, мені.
Горілиця в бутлі…
При свічці душу зігріти
І не обертатись
На кулі свист
І на торішній сніг.

Бо вже ті міські «конфорти»
Пахнуть, мов краплі від кашлю,
Гріхи мої вольния і невольния –
Як маски, як на воді трава.
Кров електрична в жилах
Таку заварює кашу –
Яке там геройство –
Душу аби врятував.

І звучить самоіронічне: «Ми сало кусали.Читали зорю». А далі ще строгіше, як вирок, зізнання: «Мало у кого слово зійшлось Із ділом – як грім високим». Герой, відкидаючи геройство, у іншому вірші прагне таки героїки, ніби накликає собі долю пружнішу, тяжчу, духовно повноціннішу, в якій би було місце екзистенційному вибору, була б можливість самозреалізуватися до саможертовності: «Хай вже менше прожити, Але дзвінкіше і важче».

З цього приводу пригадалося, як Микола Плав’юк під час мітингу пам’яті біля хреста Олени Теліги в Бабиному Яру у вересні 2006 року мовив слово, убивче для поетів-романтиків, які б життя поклали заради красивої смерті: «Подвиг Олени Теліги незабутній. Та Україні не потрібні сьогодні герої. Їй потрібні тисячі й тисячі негучних патріотів, які би не вмирали за батьківщину, а тихо, жертовно працювали для неї».

І знов у віршах Ігора Павлюка промайне втома, чи може, навіть депресія:

Сива осінь.
І горло пляшки.
І ріка, як життя, мина,
Чиста, наче сльоза монашки,
І рожева, як сон вина.

Або:

Задушлива периферійна воля.
І жити нецікаво. І ніяк.
Пишу пісні. Сильнішаю від болю.
Човен роблю. Дивлюсь на Зодіак.

«Човен» який? Для космічного плавання, чи для втечі із Землі? Чи ладдю Харона?


Герой, якого роздирають протилежні психічно-емоційні стани, як крихітна, пульсуюча точка у космосі, відчуває, що з ним діється щось не те, що він робить щось не так. С т а н близький до з а ц і п е н і н н я:

А тобі вже не страшно ні жити, ні вмерти тим більше.
Страшно тліти у тілі, убивши вогонь у крові.
Написати б одного,вірного серцю,вірша
Хоч кривого,як шабля,
Хоч земного й гіркого як чоловік.

Ліричний герой переживає с т а н  с о в і с н о ї  р о з г у б л е н о с т і:

Як хрест отой, якого ти несеш, –
Куди – не знаєш, а кому – не бачиш.
Приймеш усе, полюбиш майже все.
І все й усім до вечора пробачиш.


Як зазначає Роман Лубківський, «Магма – то не лише метафора, символ. Це категорія духовна, космічна, вселенська. Продовжуючи справу шістдесятників, Павлюк українізує Космос, олюднює, одомашнює його: «Там Всесвіт мені яблуками пах». Нам же здається, що сукупність психічно-емоційних станів Павлюкового героя, який метафорично означено у назві книги «Магма», свідчить про трагічніший алгоритм його крові, що пульсує в жилах людини вселенської і земної водночас.

То хто ж він, ліричний герой Ігоря Павлюка, часом самозакоханий,неначе хтивий павіан, і водночас сумирний, совісний і серйозний, такий, що аж дух забиває. До біса хтивий святенник, і водночас розпусник: «А потім між Перуном і Христом Метаюся, безкровний, наче січень…».

Не зрозуміла б його, якби сама так не відчувалася, як би не писала: «Я – християнка, і язичниця зухвала, Я вірую в Христа, і в папороть Купала».

Безсумнівний лицар, автор «Магми», він і столітній бабці зробить шляхетного комплімен-та, ех, мовляв, яка жінка, шкода тільки, часу немає. Надто життєрадісний для схимника, і надто совісний, щоб бути циніком. Безвідмовний товариш, і в ту мить, коли вам замакітриться подумати, що він тільки ваш, отакий відданий і вірний, раптово задзижчить зрадливо його мобілка, і ви з уривчастих реплік збагнете, що для вашого друга важливо подобатися не тільки вам, а усім навколо, як отому червінцю. І не належати сповна нікому. Поет від Бога, і тому – не цинік. Слава Богу – ні. Вірить у те, що пише й говорить. Скоро таке поєднання сприйматиметься як анахронізм. Сказав же Микола Вінграновський про нього: «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем».
Його поезія як стриптиз. Сама вивернулася вся перед нами, голісінька. “Бунт свяченої води” – так називалася попередня книжка поета. Та де ви бачили, щоб свячена вода бунтувала? Отож-бо! Зітканий із протиріч (може, батьки були екстримно несумісними?), поет, якому багато дано і душевного, і тілесного, сам не знає, що з цим робити. Як не знає ртуть, яка бурлить і не може вгамуватися. Хочеться усього й одразу, бо вже сорок. А тут літературні дідусі й бабусі розсілися на Парнасі, не втовпишся. Роками передмови до книжки не дочекаєшся. От уже! «Червоне – то любов, а чорне – то ікра», –іронізує Ігор.
І ліричний герой його «Магми» щирий у гріху і щирий у каятті, хоча змішання грішного з праведним часом і не дуже смакує:

Закінчувались вина золоті…
Підсвічник тіла із душі свічею
Стояв на нехрещеній висоті,
Яка на ніч лиш звалася моєю.

Отже, «на ніч», – то про гріх, «Де пастухи зорю чужу пасуть, Хмільні поети муз крилатих пестять». І герой грішить, як може, і «вулканним коренем», і «жилавою свічею»:

Мої пісні солоні, як сльоза.
А ти, а ти… святіша й солоніша.

І свята, і солона – водночас? Надмірна жадоба життя спричинює і певну еклектику почуттів. Дилемний принцип «або-або» – се була б цільність, а принцип«як…, так і…», який керує вчинками і почуттями героя, чи не призводить до розриву, розколу особистості: «У хаті селянській свячена вода й самогонка…»
«Але ж воно й у житті так! – вигукне вдумливий читач. – Переплутане грішне з праведним».І може, доля поетова лише констатуватицю райсько-пекельну суміш? Користаючись для цього усім арсеналом мовних засобів, широкою палітрою тропів,і вторинними смисловими значеннями. для актуалізації «внутрішньої форми» (О. Потебня). «Муза моя – баба кам’яна», – заявляє поет, закорінений своїм міцним, мов горішок, словом у степи, піски й чорноземи рідної землі.
Метафора – улюблений засіб образного поетичного мислення Ігоря Павлюка. Нею він багатий, як мало хто. Поезія для нього – «важкий солоний рай сльози», де він «золотою кров’ю на пісках» напише «ім’я чиєсь глибоке».Чиє ж то ім’я? Великого Степу, яким “летять степовики”, і рідного Полісся, де “горизонт розімкнувся, а потім засяяв, як німб”, а ще отої печалі, тої “скрипки з тілом жінки” отам, де«Свічки вночі також цвітуть, як вишні».
Поезія Павлюка розцвічена найрізноманітнішими метафорами й епітетами: «кров електрична в жилах”, Місяць у нього – “худенький, медовий. Подібний лицем до хлібини”. Для передачі емоційних станів автор поезій часто вдається до гіперболи: «Важкою, мов бомба, ставала убита печаль», «вкраїнська ніч – велике чорне сало, безплатна свічка місяця над ним»; до літоти: «Зорі нам падають, мов жебракам монети: мабуть, комусь нас жаль…»

Різновиди тропів як засоби поетичного мовлення, до яких звертається автор книги, розкривають багатство асоціативних відтінків, посилюють та увиразнюють його емоційне й оцінне забарвлення, динамізують семантичні поля, вказують на домінантні ознаки авторського стилю і повніше розкривають психічно-емоційні стани ліричного героя. Хто це сказав із поетів: «ми не лікарі, ми – біль». Як тонкий лірик, щирісінький, якому дано талант і совість, яка не дозволяє брехати, Ігор Павлюк відкриває нам Магму своєї душі, розбурханої лави, що кипить і стигне водночас.

Не загубитися у провінційності на тлі перевиробництва віршів, серед римуючих поетів, чия продукція – то 95 відсотків сучасного літературного процесу – і водночас роздмухувати поетичну іскру Божу, пишучи прозу, нерозчинитися у вселенській глобалізації, оперуючи категоріями Всесвіту і насправді мандруючи широким світом аж до Гамерик – усе це вміє і поєднує в собі поет Ігор Павлюк.
Найширший і найщиріший ареал його грішної і мудрої чуттєвості – його вогненна Магма – простягається від чоловічого “втомивсь я від дикого щастя і спеки” до громадянського, тривожного “Тихо. Дуже тихо в Україні”, мовленого за рік до Помаранчевого збурення народних мас. В цій кипучій Магмі клекотить недремна поетова совість, жадібна до Бога свідомість, жива душа, і свіжа, як сніг, та беззахисна, як пелюстка на снігу, поезотворчість.

Про автора багатьох книг, різнобічно обдарованого письменника, написано і сказано чимало. Як зауважив Роман Лубківський, «у нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості, і прискіпливий погляд реаліста, і віртуальна винахідливість досвідченого філолога, і дитяча безпосередність, і рішучість зрілого мужа».
Вірний собі у своїх протиріччях, ліричний герой Ігоря Павлюка, маючи «кров електричну в жилах», сподівається і на “приборкання коня”, і на “приручення синього птаха”, і на “порятунок душі”.
Неможливо охопити в одній статті весь духовний огром поетичної творчості Ігоря Павлюка, ба навіть цієї однієї книги. Порадіймо, що живе в Україні поет, який «між зорями мрію свою пасе»! Як на мене, найближче за всіх наблизився до розуміння поезії Ігоря Микола Жулинський, який тонко підмітив: «Для поезій Павлюка властива якась філософська затятість на пориванні відкритися глибше, ніж це можливо в поетичному самовираженні».
Та які б емоційні стани не переживав ліричний герой Ігоря Павлюка, отримуємо тонку, альтруїстичну насолоду від читання і співпереживання, бо маємо справу з витонченою поезією якнайвищого гатунку:

Хоч був дзвінким і гострим був як скло,
Легким, терновим і важким, вишневим.
Торішні гнізда цвітом замело.
Зозуля плаче.
Любляться дерева.

_____________________________________________________________
*Доповідь на Всеукраїнській науковій конференції «Поетика художнього тексту». Дніпропетровськ, 24 квітня 2007 р.