| Ніхто серед класиків української літератури не має стільки „других імен” (похідних від творчості), як Євген Маланюк. Він – Боян степової Еллади, Залізних імператор строф, Князь Духу. Маланюк розпочав свою дорогу одразу після революції – на чужині, у вимушеній еміграції, умови якої виробляли у ньому поведінку „непокори й спротиву” (М.Неврлий), або ж, як висловився Іван Дзюба, „затятості та своєрідної гордості вигнанця…дотичної до філософського стоїцизму”, що давало йому „історіософські підстави звертатися до буття України у віках”. Улас Самчук у доповіді , виголошеній в Оттавському університеті 28 лютого 1971 року говорив: „Наша література 20-х років стала динамічною, дерзкою, настирливою”… По обох боках так званого Ризького кордону появились вимагаючі люди …як Маланюк, як Хвильовий.” Євген Маланюк – поет, літературознавець, есеїст, культуролог. Він автор дванадцяти збірок поезій та двох великих томів літературознавчо-культурологічної та політичної прози „Книг спостережень”(1962;1966), а також окремих видань – „Нариси з історії нашої культури”(1954), „До проблеми большевизму”(1956), „Малоросійство”(1959), „Illustrissimus Dominus Mazepa” (1961). Його поетичні збірки „Стилет і стилос”(1925), „Гербарій”(1926), „Земля й залізо”(1930), „Земна Мадонна”(1934), „Перстень Полікрата”(1939), „Вибрані поезії”(1943), „Влада”(1951), „Поезії в одному томі”(1954), „Остання весна”(1959), „Серпень”(1964), „П’ята симфонія”(поема, 1953), „Перстень і посох” (посмертна, 1972) , що з’являлися у середовищі української політичної еміграції, не могли бути вписаними в загальноукраїнський літературний процес і відігравати у ньому свою естетичну функцію. Маланюкова художня стилістика увібрала в себе елементи суворого реалізму, романтизму, бароко та неокласики, не вводячи у свій організм мелодраматизму та підсолодженої сентиментальності, адже його слово повинне відлунювати дзвінкістю „залізних строф”. Ігор Качуровський бачить у його поезії „чотири основні струмені, котрі то сполучаються, то відокремлюються один від одного. Це інвективно-філософічна, ностальгійна, інтимна та релігійно-містична лірика”. Жінка в Маланюка, коли йдеться про неї в ролі історично-духовної та суспільної місії – не рабиня, бо сяє „величавістю духу”. Євген Маланюк народився в с.Архангород на Єлисаветградщині. Віршувати почав гімназистом. Овіту здобував в Єлисаветградському реальному училищі, Петербурзькому політехнічному інституті, Київській військовій школі, Українській господарській академії у Подєбрадах. Опинився в еміграції разом з інтернованими вояками армії УНР. В 1917 році став старшиною у війську УНР. Потім – табір для інтернованих (Польща, Каліш). З Польщі переїздить до Чехословаччини, а в 1929 році в пошуках роботи знову виїхав до Польщі. У Варшаві разом з Юрієм Липою створив літгрупу „Танк”. У роки другої світової війни знову опинився в Чехословаччині. В 1944 році емігрує до Західної Німеччини, працює вчителем математики, включається в діяльність створеного в Західній Європі в 1946 році мистецького Українського руху. Після поневірянь поет обрав місцем проживання Нью-Йорк. Заснував Український літературно-мистецький клуб „Слово”. В останні роки життя почувався дуже самотнім. У лютому поет народився, в лютому й помер. Ще в 1939 році він описав момент своєї смерті: самотність, лікар, який спізнився… Критика зазначала: в Маланюка не було творчих зривів чи довгих мовчань. Він не зламувався, не переставав писати. За своїм значенням Маланюк, як поет і мислитель, вийшов за межі епохи, в яку творив. Поет належить до митців, які формували світогляд і зберегли українство в діаспорі. Він пережив три ставлення до нього трьох поколінь, його доробок має загальнолюдське і понадчасове звучання. „Завжди напружено, бо завжди – проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота.Так, без шляху, без батька, без предтечі.Так – навпростець – де спалює мета.”
Контактна інформація:
|