Людське життя – лишень обрубок вічності. Із болю в біль, із тіні – і у тінь. Нашвидкоруч порубаний строфічністю Наш текст. Всуціль з недопалків прозрінь, Людське життя – ікона алогічності У храмі замальованих святинь.
Кожен з нас – сам-собі-татко-Карло, якому Бог при народженні видав шмат необробленої вічності і дозволив вивільнити з цього обрубка істинного себе. З кожною миттєвістю, яку ми проживаємо, цей шматок дерева стає довшим, і Господь очікує, що наступний удар нашого серця буде і ударом невтомного долота самостановлення, що наблизить нашого самоБуратіно до Богонатхненного ідеалу. Все наше життя, від його початку до кінця, похвальна пісня Богу, вирізана з твердої деревини Буття, у якій волокна доль сплітаються у вузли доленосних подій. Ця пісня може бути заспівана дурним голосом самотнього волоцюги чи хором ангелів, але вона завжди буде заспівана, бо пилорама часового потоку невпинно постачає нам нотні стани для її написання. Нахабна антитеза канонічності, Мов хор реалізованих хотінь, Людське життя в його поліфонічності - Хвала і дяка Господу. Амінь.
|