Іноді бачиш,
            як церкви вночі виглядають щось поміж хмар, –
     так, що на ранок болять їм стареча спина і плечі.
Іноді ти відчуваєш,
           як прагнуть неба,
                    в старих будинках застрягши,
                                                  зламані ліфти.
Іноді прикидаєшся,
                  що не помічаєш начебто,
          як із прогалин у просторі
                      стирчить, мов білизна з шухляди,
                                 манжета старої легенди чи комір забутого міфа.

Вечорами твоя тінь
       силується розпастись начетверо,
                     щоб відійти собі з Богом на всі сторони світу...

На це не зважаючи,
           із розумінням дивишся,
                            як телеграфні стовпи і собі пнуться угору,
на сусідні дерева в нелюдських заздрощах озираючись,
пнуться так
          відчайдушно,
                      вперто
                               і так знервовано,
натягуючи до судом сухожилля дротів телефонних,
                            що тобі тільки й лишається,
                                          що рушити далі мовчки,
Випромінюючи назовні
              світло, тепло і спокій –
                           завжди стабільним радіаційним фоном.