В скрижалях малинових хмар всі віхи стають невідчутні: і шепіт бездомних, і крики бездар, я спалюю лінь привселюдно. Вокзальна весна пахне духами темних вікон, хей, таїнство ластівок місто приблудле окрилить, душа заповзає в останній небесний вагон, останню цигарку чи тіло холодне осилить? Осики поникли і стали кілками в матерії неба, із штучних станків і конвеєрів пустять істот, двоногих і сильних, розумних, безправних, що й треба. Навіщо нам Бог, якщо в нас працює завод? Втікаю у вдану безсилість космічного простору, туди, де так тихо на шовку тримається світ, там думки немає, і зовсім ніякого опору, і вщент розбивається меч найправдивіший, щит. Та знаю,що тут на Землі треба правда земна, і все як іде - прийму, не прийнявши - втечу. Байдужа космічним глибинам вокзальна весна, та в потязі я чи їду чи майже лечу.
|