Я зачата була, Коли Місяць став повно-червоний, Там – на Лисій горі, – Куди мама прийшла із лісів. Чорні гнізда з коріння Мостили там білі ворони, Душі сивих поетів Там чортик поліський носив. Я красива росла Непродажною тою красою, Як берези ростуть Із калиновим відсвітом в ніч. І нікому я зла не робила, Назвавши сестрою Ту русалку, Що грала на річки Останній струні. Та коли хтось «не так» подивився На ліс мій, на вітер, Я ставала і лісом, і вітром, Дощем і вогнем, Щоб, як чорні хліби, Людські душі Забули черствіти, Коли юність мине. Я літала у снах І любила чортів синьооких, Та весілля у мене (Так сумно...) Чогось не було. І палили мене, І топили у водах високих, І дитя моє Більше доби не жило. За гадання свої Не набрала ні злата, ні срібла. Та люблю цю печаль І ці прокляті гени свої. Хай приходить мій друг... Він поет. Ми собі лиш потрібні Отакими, як є, – Нічиї... Нічиї... Нічиї... 19 черв. 07. Коктебель.
|