Землі вичісую волосся, ковтун трави з граблів виймаю... ...Про що в цій повісті ішлося? Про те, що все колись минає? Приймай, кажу я, чи зрікайся – то все однакова морока. ...Змети ж подрібнені дзеркальця – бо ще комусь потраплять в око... Чи знов зростаєш? Тиснуть шати, пече запалене повітря. Так важко шкіру полишати, її здираючи об вістря нових часів, ідей, стосунків!.. Душе моя, дівча цибате, пестлива мрійнице, ласунко, – ми звикли в полум’я стрибати... Десь по річках принишкли мавки, день відцурався від галявин, в усі старенькі добрі мапи важкі чорнильні в’їлись плями... Музика грав нам щось угорське, співзвучне темі і моменту, та хазяям набридли гості, і час збирав подвійну ренту. І я стискала білі пальці, Нехай болю не бачать люди... …Приймай, я знаю, чи зрікайся – однак болючіше не буде.
|