Віддайте кожному його зорю:
оратору, пророку, прокуратору…
Я ж – чорну нивку тихо доорю…
Комусь же, панство, треба бути й ратаєм.

***
Облиє душечку окропом:
Невже ж бо на своїй землі,
ми, кожен, у своїм окопі,
чекаєм на команду «Плі!»?

* * *
От і діждалася. От вже  тебе ведуть.
От вже й везуть. Конвой взбодряет матом.
Ти думаєш: «сверкает санный путь»...
й немає згірш, як вироку чекати…

* * *
Що ж ви із ним сподіяли, тирани,
Із цим народом, кованим із криці?
Чи він ще є? Чи лиш – кривава рана?
Чи лиш сльоза у витеклій зіниці?

 * * *
Згубили спасенну нитку,
на чолах набили тавра.
Метаємось по лабіринту
Під рик Мінотавра.

* * *
Масовий психоз,
Масовий гіпноз,
Масовий наркоз… –
Поганий на завтра прогноз…

* * *
Як чисто-ясно голоси звучать
Серед дощу, немов посеред лісу.
Ти душу мою вкрав. Ти – темний тать.
Ти душу вкрав і спродав її бісу.
 
* * *
Світ – перекинута діжка
Догори дном…
Словом перекинутись ні з ким…
пустеля – за глухим вікном…

* * *
Це вже було: Свободи Божий глас…
Мить благодаті і – віки печалі…
Це вже було. І це було у нас.
Невже і далі – по спіралі?

* * *
Пора вже думати про душу…
І зволить праведна душа:
«Нема коли! Ще жити мушу!
О Господи! Не спокушай…»