Наскільки б не наблизився до мене — не станеш ближче... Я — каріатида: русалка, галатея, мельпомена, чи та, з веслом, радянська сиротина з обшарпаного сірого пілона покинутого мешканцем маєтку. Ти так їх полюбляєш — цю холодну, помпезну алебастрову віньєтку крихкого ненадійного притулку... На тебе я чекала два століття. Ріка років, що плинула провулком, античний мармур терла на лахміття. З’явивсь. Вищали чорні об’єктиви. То ракурси міняючи, то відстань — як він ламав набридлі перспективи, у променях прожекторного світла! І ніч буяла пристрастями квітня... І все ж пішов... ...А я стою, камінна... Асфальт вологий зблискує червоним, і небо, розфарбоване карміном, змивається водою дощовою. І громом бутафорським, куцим, ницим — метро гуркоче посеред кварталу... За що мене безжальний будівничий лишив часу і місту на поталу? |