Поки, вітре мій сивий, ти пишеш листи гострим склом по пергаменту серця живому, намагаючись шкіру товсту прошкрести у мовчання моє, у байдужість і втому — я до тебе крізь товщу земну й крижану, крізь бетонний непотріб усіх нагромаджень — всім єством здичавіло і спрагло тягнусь, всім пластом, всім корінням, засушеним майже. Я — податлива глина з прадавніх глибин, шкарубка й затверділа — гнучка та слухняна. Розімни мене в пальцях. Що хочеш, роби — лиш зніми, наче гріх, каламутну оману, віднайди в її надрах фігурку мою, не згаси цей промінчик, цю іскорку Божу... Задихнутись тобою я знову боюсь — і надихатись вдосталь тобою не можу. |