Лиш трем калюж та сіра мряка днів
лишилися від наших буревіїв.
Ріденька мжичка, змивши рештки слів,
стікає по віконницях та віях.

Це — тільки дощ, холодний і чужий,
безсилий, безнадійний та нікчемний.
Повітря напинається й дрижить,
і вітер гілку смикає знічев’я.

Це, певно, — світ без зайвих почуттів,
без болісної туги за коханням.
Три дні, як він без нас осиротів —
сльозами захлинається востаннє.

Лишися наодинці і полинь
у вигаданий світ світлин і марень,
де кримський, сонцем палений, полин —
володар над нудьгою буцегарень,

де тіні візантійських кораблів
причалюють до селищ кімерійських...
Тебе в полон захопить їхнє військо,
щоб ти уже не так мені болів...