Тепер, коли ми всі прийшли уже до тями,
І віри більш нема в обітованний край,
Зізнаюсь вам: мене найняли єгиптяни,
Щоб вивітрити з вас усі думки про рай.

Мені сказали: „Йди, води своїх пісками.
Ось манни сто мішків, ось срібла цілий фунт.
Хай вимруть там усі, хто родом не від Хама, –
Хто ще недосить раб, хто здатний ще на бунт.”

А Бог тоді мовчав, – сидів, дивився з трона,
Хоч добре знав, що я – звичайний фарисей,
І що Мойсей гниє в тюрмі у фараона,
І що моє ім‘я – Моше, а не Мойсей…

І я не онімів. Язик мій був ваш ворог.
Я вас переконав, що маємо свій дім,
Розступиться вода, і рабство, наче порох,
Осиплеться з плечей, лиш сядемо у нім.

Ну, ось ми вже й дійшли. Уже доїли манну.
Вже тричі прокляли отой спекотний шлях.
Отам, за тим горбом – не сяйво Ханаану;
Там – Фіви, там нас ждуть Амон, і Ра, і Птах…

Бо, власне, що таке – це слово „батьківщина”? –
Батьки рожденні тут, а що вам до дідів?
Вас вигодував Ніл, і хай згорбатив спини –
Так ми ж такий народ: народ трудівників.

Ну що ж – доп‘єм бурдюк; якраз усім по краплі,
Дасть Ра – вже на обід з‘їмо по ковбасі...
Там Фіви, там нас ждуть…
                   І свиснули дві шаблі:
„Ти поспішив, Моше!
                              Ще вимерли не всі!”