Це не Мальвіна, якщо вона не утікає, А залишається під батогом Карабаса, І у П’єро, як Шейлок, все життя вимагає, В плату за хтивий шматочок цнотливого м’яса. Це не Мальвина – той монстр у подружньому склепі, Що забиває слова у твій мозок, як в лузу. І вже не красить помадою хижі щелепи, І своїм гупанням владним відлякує музу. Де ти, Мальвіно моя, що з тобою зробилось, Хто той лялькар, що з тобою блукає по світу? Може, вночі ти ЖЖ мій читати привчилась, Може, зелену ти тягнеш, мов кров, Маргариту. Ти пам’ятай, про кого б не писала я вірші, Як би не тішилась явно любов’ю земною, Після народження, наше кохання – найгірше, Що в цій юдолі скорботи траплялось зі мною.
|