Я давно вже відчув, як точить час
мільярди втрачених  мною щасть.
Вже мене дістає невмирущий Кащей,
Божий дар відрізняє від сили  речей.
Чи це вічне начало душі не мине?
Я − одразу, я – завше,  мене хук − не візьме.
Ти мене, лиходійка, у стійбищах ждеш,
затаїлась з косою, чекаєш з-над веж.
Не ухопиш за горло, здурієш, як світ.
Хижа і жалюгідна, ще й холодний  спіт.
А мене не відперти, соколиний мій звук.
Я вишнево звабливий, невловимий  на нюх.