Бідна, похилена, знічена хата – хто там донині трима інтер’єр, хто на долівці траву розстилати вербного тижня захоче тепер? Сірого неба розірване клоччя, Вітер гуляє в затихлім дворі, і на деревах минулої ночі спали, здається, ворони старі. Чи не ворони, а більш екзотичні птиці цієї лихої землі задум плекали тут глупою ніччю на кришталевого куполу тлі. Купол небес – то, мабуть, замість церкви: і помолитись не маю на що… Треба зайти і від жалю не вмерти, сльози стираючи з голих тих щогл. Зірка на рівнім слизькім підвіконні – мабуть, душа, що до неба пливе, не помічаючи очі бездонні, ті, що віщують кохання нове… |