Знову повертаюся в богему,
До веселих днів, сумних пісень.
В дзеркалі вина я бачу, де ми,
Бачу власну душу... бачу сенс.

Кров моя, отруєна сучассям.
Наче голос пійманих рибин,
В сітях тіла вічність завелася,
Як у баби кам’яної син.

Начитавшись Біблії, Хайяма,
Я люблю з очима лані муз.
Їхніх тіл хресто-поганські храми
Пальцями губастими візьму.

Ну а потім, після того всього,
В ангельську поїду глухомань,
Де, мов на сльозині шрам, дорога,
І нема ні тиші, ні повстань.

Кольору тілесного над Бугом
Сходить Місяць вже не молодий.

Цвинтар.
Ні коханої, ні друга...
Небо — як тремтлива тінь води.

Здрастуйте, бродячих псів країно,
Де між сіллю й хлібом — дим і степ.
Де любив і вірив я наївно
У шляхетне, вітряне, святе.

Знов тепер мені богема мила.
І не треба вчити мене жить...

У польоті я складаю крила,
Щоби об зорю не обпалить.