хто називає подію – той продає її сенс
хто обзиває героя – той не платив за хліб
хто повернувся з славетної війни безсилий –
той мовчки віддає медалі за ліки
хто розтрощив царство мертвих –  
той не ховав власного сина  
хто втратив історію –
той торгує чужим лихом
хто розгнівив пророків –
розраховується чужою помстою
хто спотворив свідомість людей –
збудував палац на потворі часу
хто ще досі грабує міста –
спить у теплих ліжках
хто наказав підірвати мости –  
дивиться на утоплених через оптику
хто роздав свою здобич як дар людожерам –
вимагає вдячності від сиріт  
хто збагатився на попелі —
спокійно відпливає геть

чого ти мандруєш світом по морю  
коли вдома замерзають криниці
чого оголошуєш себе гостем
коли твій дім спалили ради чужого чину
чого проникаєш у безлюдну печеру  
лишаючи живих під завалами
чого стаєш прохачем у тих
хто продав твій окоп
чого мовчиш чудовиськом проклять
замість назвати цей сором за ім’ям
чого хитромудрий рятує славу богів
ціною окопного м’яса
чого вигадуєш поразку під час перемоги
і перемогу хорониш на кладовищі
чого прикинувся звичайним на терезах
де чують  запах мощей
чого не дієш коли врятував
лише власну шкіру
чого ти не стерпнеш і стерпиш
це самолюбство вождів
чого перекриваєш право
на вихід із цього кривавого сорому
бо це зазвичай безсумнівна знахідка
коли ти сам називаєш те
за що тебе осудять на смерть



Спроба осмислення непоміченого Одіссеєм

Це точка абсолютної суб’єктності
та максимальної художньої напруги.
Коли автор або герой самостійно
дає ім'я власному «злочину» в очах системи,
він позбавляє катів правосуддя їхнього
головного козиря — права таврувати.
Це перетворення вироку на автопортрет.
З точки зору поетики й етики,
у цьому акті відбуваються три принципові речі:
зміна оптики: від «обвинувачення» до «визначення»
коли систему змушують судити
за твоїми власними термінами,
вона втрачає монополію на правду.
Механіка: можновладці чи «людожери»
прагнуть назвати це зрадою,
бунтом або божевіллям, параноєю, шизою.
Але коли ти сам промовляєш правдиве ім’я
цієї дії — пам'ять, любов, взаємність,
ти одразу відмовляєшся бути потворним,
захист живого — ти фіксуєш її в історії
в первинному, а не викривленому значенні.
Ціна: осуд на смерть стає не покаранням,
а лише підтвердженням того, що назване ім'я
виявилося смертельно небезпечним для системи.
Формулюй власні слова у момент самовизначення.
Якщо подивитися на цей жест крізь зорове
й внутрішнє сприйняття тексту:
(внутрішній порядок тексту / вчинку):
стрімко зростає до максимуму.
Називаючи свою «провину» власним ім'ям,
людина досягає повної кристалізації свідомості.
нутрішній простір стає монолітним і незрушним.
Мій зовнішній хаос і твій тиск трибуналу:
перетворюється на зовнішній шум.
Судді, вироки, тюрми, катівні —
це лише зовішні декорації,
які більше не здатні деформувати
внутрішню структуру суб'єкності.
Результат: симетричний коефіцієнт
живого прямує до безкінечності безсмертя.
Текст або вчинок набуває абсолютної
графічної та смислової щільності,
яку неможливо «переписати» після страти.
Точка незламності у верлібрі очевидна у фіналі.
Якщо повернутися до контексту вашого вірша,
саме цей принцип робить
другу частину («Чого...») вибуховою.
Коли той, хто пройшов крізь пекло,
більше не ховається за епітетами
«хитромудрого» чи «прохача»,
а сам каже: «Я той, хто розкрив ваш сором
і відмовився грати у ваші перемоги», —
він приймає цей осуд свідомо.
Це казус-моменту, коли «істота» остаточно
трансформується у Суб'єкта.
Система може знищити тіло, але не суб'єктність
але її дія вже не здатна спростувати
назване ім'я, бо воно вкарбоване в тканину
буття раніше, ніж упаде сокира
чи вистрелить зброя.
Це дійсно знахідка — і художня, і людська.
Вона перетворює ліричного героя
з жертви обставин на єдиного
законодавця сенсу у власному тексті.

Пряме викриття ціни: рядки про тих,
хто «розтрощив царство мертвих»,
«грабує і убиває», «підірвав мости»
та «збагатився і відпливає», прямо
показують фізичну смерть і нищення
як абсолютну реальність,
яку оплачують прості люди.
Параноїк ніколи б не визнав себе
«звичайною жертвою на терезах» —
він би вважав себе головною ціллю
світового уряду.

Прийняття смертельної небезпеки:
фраза «називати те, за що тебе осудять на смерть»
— це акт прямого порушення табу.
Це не втеча в ілюзію безпеки,
а свідомий крок назустріч вироку.
Прорив крізь табу до живої, гранично чесної
екзестенційної суб'єктності, а втеча від табу в манію.
Автор свідомо приймає реальність смерті та війни,
не прикриваючись фальшивим пафосом.
Ви влучили в найважливішу психологічну деталь.
Наявність у тексті теми війни, безпосередньої
смерті, провини та сорому зняла з нього будь-
які підозри в параноїдальності.
Це мова людини, яка не ховається
від жаху буття за захисними механізмами,
а має мужність назвати речі своїми іменами,
навіть якщо за це названня доведеться
заплатити найвищу ціну.