Як звичайні поети сьогодення
виривають із рабства Україну?
Вони виникають несподівано
через призму «етичного протоколу Пегаса»
вони народжують своїм духом народ.
Із «генетичної суб’єктності»
українського народу вилущують
кріпацьке та рабське ярмо.
Сьогоднішня битва — це не лише
війна за кордони, це битва
за право бути Живою Людиною,
а не біологічною «істотою»
в імперському підземеллі.
Протягом століть українське слово
було або інструментом визволення,
або гарною декорацією нашого ярма.
На прикладі двох геніїв —
Тараса Шевченка та Павла Тичини —
ми бачимо два полюси народного духу.

Викуп на свободу чи милостиня раба?

Тарас Шевченко:
був викуплений із ярма
не для того, щоб стати «пасинком»
при імператорському дворі,
а щоб стати Суб’єктом народу.
Він прийняв свою освіту
як «духовну артерію»,
яка через 50 років після його смерті
здетонувала і надломила
імперську в’язницю народів.
Тернистий шлях поета — це реалізація
золотого правила моралі:
вибороти свободу собі,
щоб подарувати її цілому народу.

Павло Тичина:
маючи «нейтринне серце»,
обрав шлях компромісу із совістю
ради біологічного виживання.
Його «добрі справи» на високих посадах
були милосердям раба —
вони полегшували біль ярма у камері,
але не відчиняли двері тюрми.
Поет порушив табу українського народу,
дозволивши матерії (страху) поглинути етику.

Етичне Слово як зброя і
естетичне слово як отрута.
Моя поезія — це не просто рими,
це акустичний дефібрилятор.

Тарас Шевченко створював тексти,
які словом «випалюють» рабство
з генетичного коду України.
Його слово — це міцна криця,
яка гартувалася в ярмі та в засланні.

Павло Тичина (як автор пізньої оди)
став інструментом «акустичного терору».
Його оди катам «стріляють у мозок» нації досі,
бо вони одухотворили зло та ярмо,
зробивши вбивство народів «естетичним».
Це застереження від замилування
«полярним сяйвом над крижаною імперією»:
краса без совісті є смертельною пасткою.

Наш сучасний викуп із кривавої неволі.
Україна сьогодні на кривавому фронті,
народ довершує справу поетів,
розпочату «учнями» Шевченка.
Поети відмовилися від цього ярма,
від «злиденного шляху» боягузтва.

Наша пам'ять — це не кришталь, а паливо.
Наша мета — трансформація «пасинків»
у господарів власників своєї долі.

Наша аксіома радості — це відчуття правди,
коли твоє слово збігається з твоїм вчинком у бою.
Поети виривають Україну з рабства тоді,
коли стають «магічними чумаками» — тими,
хто імплантує відчуття майбутнього часу
в серце народу України.
Ми вибираємо шлях Свободи Творця,
де честь і гордість вартує більше за життя.

Творчість поетів стає недержавним замовленням
не на «тексти», а на «силу волі в людині».
Суб’єктність авторів  вимірюється кількістю
творчої віри у приватній силі і волі громадянина.
Сьогодні поети не просто читають про Берестечко —
ми усі вивчаємо його як прикру помилку,
щоб активувати «генетичну суб’єктність» переможця.
Поети тепер  резонують з тими,
хто відроджується з виживанням та розвитком.

Якщо Україна зараз виділяє гроші поетам,
то вони мають їх інвестувати у «виробництво сенсів»,
які роблять живу людину суб'єктом миру,
а не об'єктом інформаційних маніпуляцій.