Авторський переклад з російської

МИР МИРУ ТВОЄМУ

Сонце вже прокинулось,
але ще не встало.
Зелений килим соковитих трав
вдалині голубів,
розчиняючись у свіжості ранкового повітря.
Ромашки,
широко розплющивши очі,
здивовано розглядали світ.
Закохані маки
тяглися до неба палкими червоними губами.
Тихі росинки,
тремтячи від хвилювання,
чекали сонця,
щоб подарувати йому
дорогоцінності своїх сердечок.
А над усім цим –
чоловік.
Великий і сильний.
Голос його –
соковитий та глибокий,
який ніби ввібрав у себе
всю свіжість цього ранку,
зачаровував.

«Мир
величезний
і загадковий.
А для тебе мир –
це те,
що лежить перед тобою відкрито,
не ховаючись
у слова
і вчинки,
і думки,
як цей прозорий ранок,
в якому ти чуєш
ніжну музику
твоєї,
нікому
(і тобі самому)
невідомої,
хоча і відкритої,
душі.
Ти –
та ж ромашка,
що здивовано розглядає мир,
той же мак,
що тягнеться до неба губами,
та ж росинка,
що хвилюючись очікує сонця.
І ти можеш бути затоптаним
ногою людини,
що тут прокрокує,
зігнувшись під тяжкою ношею своєї байдужості,
не помітивши тебе
і запашного світу,
яким так наповнене серце твоє.
Мир
нескінченний,
загадковий
і незвіданий,
хоч і відкритий, як твоя душа.
Твій маленький мир чудовий.
Але треба йти пізнавати мир,
який скрізь.
Іди.
І ти побачиш
блакитну ріку,
що біжить, посміхаючись,
і почуєш,
як їй зізнаються в любові
й не втрачають надій
комиші.
А вона
все біжить і біжить
до синього-синього моря.
Та вони її люблять і люблять.
Ти скелі побачиш –
високії гордії скелі,
що слухають сонце,
коли ми
вже його і не чуєм.
Побачиш, як море –
могутнє і збурене море –
несеться,
від ревнощів в піні,
і бьється, і стогне,
бажае злетіти до величних вершин,
та спадає в безодню,
лишаючи сльози на скелях.
А вітер
солоні ті сльози все сушить і сушить.
Ти побачиш ліси,
що вкорінені в землю глибоко,
в землю,
що їх родила і годує,
та в гілках,
що зметнулися в небо,
побачиш тугу по свободі,
і пісню журливу почуєш
в зеленім
і статнім
мовчанні.
Побачиш пустелю –
світ казковий без кінця і без краю,
який обдарує
мотивами снів наяву,
страшних
і солодких.
І міста такі дивні побачиш,
що не з’являться навіть у сні.
І людей ти зустрінеш,
що своїми руками
ті міста спорудили,
як пам’ятник сили своєї.
Багато людей ти побачиш.
А в кожному –
мир –
свій –
неясний для тебе,
чи багатіший у сто крат твого,
може, бідніший в сто крат.
Побачиш,
як люди дарують світи свої іншим,
бо дарувати –
це щастя найвище,
повір.
Побачиш,
і як вони гинуть
у протиборстві світів –
кожен б’ється за свій,
яким би не був він.
Між них
ти побачиш таких,
що сліпі,
хоча й бачать,
що глухі,
хоча й чують.
Твій маленький мир пречудовий.
Мир миру твоєму.
Але мир
нескінченний,                          
загадковий
і незвіданий,
хоча і відкритий, як твоя душа.
Іди!
Він чекає на тебе».

Встало сонце.
І тихі росинки,
тремтячи від хвилювання,
подарували йому
дорогоцінності своїх сіяючих сердечок.

Я ще сплю?..
Чи вже прокинувся?..

------------------------------------------------------------------

МИР МИРУ ТВОЕМУ

Солнце уже проснулось,
но ещё не встало.
Зелёный ковёр сочных трав
вдали голубел,
растворяясь в свежести утреннего воздуха.
Ромашки,
широко раскрыв глаза,
удивленно разглядывали мир.
Влюблённые маки
тянулись к небу жаркими алыми губами.
Тихие росинки,
дрожа от волнения,
ждали солнца,
чтобы подарить ему
драгоценности своих сердечек.
А над всем этим –
человек.
Большой и сильный.
Голос его –
сочный и глубокий,
как будто вобравший в себя
всю свежесть этого утра,
заворожил меня.

«Мир
огромен
и загадочен.
А для тебя мир –
это то,
что лежит пред тобою открыто,
не прячась
в слова,
и поступки,
и мысли,
как это прозрачное утро,
в котором ты слышишь
нежную музыку
твоей,
никому
(и тебе самому)
неведомой,
хотя и открытой,
души.
Ты –
та же ромашка,
удивленно разглядывающая мир,
тот же мак,
тянущийся к небу губами,
та же росинка,
с волнением ждущая солнца.
И ты можешь быть затоптан
ногой человека,
что здесь прошагает,
согнувшись под тяжкою ношей своего равнодушья,
не заметив тебя
и душистого мира,
которым наполнено сердце твоё.
Мир
бесконечен,
загадочен
и неизведан,
хотя и открыт, как твоя душа.
Твой маленький мир прекрасен.
Но нужно идти познавать мир,
который везде.
Иди.
И ты увидишь
голубую реку,
что бежит, улыбаясь,
и услышишь,
как ей признаются в любви,
не утратив надежд,
камыши.
А она
всё бежит и бежит
к синему-синему морю.
Но они её любят и любят.
Ты скалы увидишь –
высокие гордые скалы,
что солнцу внимают,
когда мы уже солнца не слышим.
Увидишь, как море –
огромное тёмное море –
несётся,
от ревности вспенясь,
и бьётся, стеная,
пытаясь взлететь к величавым вершинам;
но падает в бездну,
лишь слёзы оставив на камне.
А ветер
солёные слёзы всё сушит и сушит.
Ты увидишь леса,
корнями ушедшие в землю глубо́ко,
в землю,
что их родила и вскормила;
но в ве́твях,
взметнувшихся к небу,
увидишь тоску по свободе
и грустную песню услышишь
в зелёном
и стройном
молчаньи.
Увидишь пустыню –
сказочный мир без конца и без края,
который одарит
музыкой снов наяву,
страшных
и сладких.
И города ты такие увидишь,
что даже не могут и сниться.
И встретишь людей,
что своими руками
города те воздвигли,
как памятник силе своей.
Много людей ты увидишь.
А в каждом –
свой мир,
для тебя непонятный;
может, роскошней в сто крат твоего,
или беднее в сто крат.
Увидишь, как люди миры свои дарят друг другу,
потому что дарить –
это высшее счастье,
поверь.
Увидишь, и как они гибнут
в столкновеньях миров,
каждый сражаясь за свой,
каким бы он ни был.
Средь них
ты увидишь таких,
которые видят –
а слепы,
которые слышат –
а глухи.
Твой маленький мир прекрасен.
Мир миру твоему.
Но мир
бесконечен,
загадочен
и неизведан,
хотя и открыт, как твоя душа.
Иди!
Он ждёт тебя».

Встало солнце.
И тихие росинки,
дрожа от волнения,
подарили ему
драгоценности своих сверкающих сердечек.

Я ещё сплю?..
Или уже проснулся?..