Авторський переклад з російської

     Ч Е К А Й   С О Н Ц Я

             К а з к а

Кожна людина на щось чекає.
Тому що життя –
це очікування.
А різниця між людьми в тому –
чого вони чекають.

Якось,
коли горда ніч
вже поспішала піти,
не бажаючи стати бранкою юного ранку,
на тихому березі величезного сплячего моря
стояв звичайний маленький хлопчик.

А довкола –
сіре море,
сіре небо,
сірий пісок.
Весь світ здається сірим,
коли немає сонця.

Але хлопчикові дуже хотілося,
щоб
море було синім,
небо – блакитним,
а пісок – жовтим.
Тому що так радісніше.

Він стояв і дивився вдалечінь, не відриваючись.
Він чекав сонця.

Прокинулося море –
захвилювалося,
переповнене очікуванням.
Стрепенулося небо.
Посвітлішав пісок.

І ось…
З'явилося сонце…
Воно поклало до ніг хлопчика
сіяючу діамантами
золоту дорогу через все море.

Море засміялося.
Синьо-зелене море.
І небо засміялося.
Ясно-блакитне небо.
І пісок засміявся.
Світло-жовтий пісок.
І хлопчик засміявся.
Тому що в середені в нього,
немов кошеня,
що гоняється за сонячним зайчиком,
застрибала радість.

«Добре бути сонцем, –  
подумав хлопчик, –
тільки воно з'являється –
всі радіють».

Раптом повіяв вітер,
закрутився стовпом пісок.
І коли він заспокоївся і улігся,
біля хлопчика сидів
великий старий чоловік у золотому плащі,
ніби зітканому із сонячних променів.
Голова його була схожа на земну кулю,
вкриту білою піною хмар.
Очі старого були блакитні, як небо.
А на губах грала добра сонячна усмішка.
На його колінах,
як дві віддані володареві собаки,
дрімали великі, бронзові від засмаги, руки.

«Здрастуй, малюку, –
сказав старий
голосом
м'яким  та теплим,
як повітря, напоєне сонячним дощем, –
я чув,
що ти хотів би, як сонце, дарувати радість.
Це ж так просто, малюку.
Для цього потрібно
пройти стільки доріг,
скільки зморшок на моєму обличчі;
і на кожній із них,
зустрівши ворога,
сміливо вступити з ним у бій,
а зустрівши друга,
віддати йому все, що маєш.
Ти знаєш, малюку, де народжується сонце? –
Якщо піти цією морською дорогою,
усипаною діамантами сонячних відблисків,
можна дійти
до Берегу Вічних Квітів,
де височіє скеля золота до самого неба,
невидима для людей,
вічно жадібних до золота.
А на її вершині
місто народження сонця.
І там,
в цьому місті,
люди,
що радість дарують, як сонце.
Вони пішли туди,
залишивши тут сонячне світло своєї душі.
Одні пішли давно,
інші – нещодавно.
Але всі вони вічні,
як сонце.
Малюку,
якщо ти з честю пройдеш всі дорги Землі,
сюди повертайся останьою з них –
на берег цього величезного моря,
в той час,
коли чорна ніч
тане на неосяжному язику неба,
як на твоєму язику
білий кусок цукру, –
і дивись у далечінь, не відриваючись.
Чекай сонця.
І коли там,
де ще не закінчується море,
але вже починається небо,
з'явиться величезне яскраве сонце,
порівняти яке не можна ні з чим;
коли воно покладе до ніг твоїх
сіяючу діамантами
золоту дорогу через все море,
до тебе вийде
молода привітна хвиля
в синьо-зеленому струменистому платті,
з намистом із білосніжних коралів,
і простягне тобі руку,
одягнену в ажурний рукав,
витканий з дрібненького бісеру морських бризок.
Малюку,
дай їй свою руку.
Вона відведе тебе цією морською дорогою
у пречудове місто у світі,
із мільярдів прозорих росинок
і із чистого сяйвого світла,
оповите гірляндами райдуг,
сіяюче радістю місто –
місто народження сонця».

Старий замовк.

Вже вечір,
тягнучи за собою перламутровий оксамитивий плащ,
ліниво побрів по небу,
де-не-де запалюючи зірки.
Одну запалить,
іншу пропустить.

А потім
з незримого замку,
побудованого навкруг землі,
вийшла ніч –
Королева Вічного Трауру за померлим днем.
Велична,
строга,
вона йшла,
запалюючи незапалені вечором зірки;
і паж її – місяць
ніс за нею
срібний шлейф її чорного шовкового плаття.

Повіяв вітер.
І доніс із темряви
голос старого,
що віддалявся:
«Прощавай, малюку!
Чекай сонця.
Тому що життя –
це очікування
прекрасного».

----------------------------------------------------------------------

          Ж Д И  С О Л Н Ц А

                   Сказка

Каждый человек чего-то ждет.
Потому что жизнь –
это ожидание.
А разница между людьми в том –
чего они ждут.

Однажды,
когда гордая ночь
уже спешила уйти,
не желая стать пленницей юного утра,
на тихом берегу огромного спящего моря
стоял обыкновенный маленький мальчик.

А вокруг –
серое море,
серое небо,
серый песок.
Весь мир кажется серым,
когда нет солнца.

Но мальчику очень хотелось,
чтобы
море было синим,
небо – голубым,
а песок – жёлтым.
Потому что так радостней.

Он стоял и смотрел вдаль, не отрываясь.
Он ждал солнца.

Проснулось море –
заволновалось,
переполненное ожиданием.
Встрепенулось небо.
Посветлел песок.
И вот...
появилось солнце...
Оно положило к ногам мальчика
сверкающую бриллиантами
золотую дорогу через всё море.

Море засмеялось.
Синее-пресинее море.
И небо засмеялось.
Голубое-преголубое небо.
И песок засмеялся.
Жёлтый-прежёлтый песок.
И мальчик засмеялся.
Потому что внутри у него,
словно котёнок,
гоняющийся за солнечным зайчиком,
запрыгала радость.

«Хорошо быть солнцем, –
подумал мальчик, –
только оно появляется –
все радуются».

Вдруг подул ветер,
закрутился столбом песок.
И когда он улёгся снова,
возле мальчика сидел
большой старый человек в золотом плаще,
будто сотканном из солнечных лучей.
Голова его была похожа на земной шар,
укрытый белоснежной пеной облаков.
Глаза старика были голубыми, как небо.
А на губах играла добрая солнечная улыбка.
На его коленях,
как две преданные хозяину собаки,
дремали большие, бронзовые от загара, руки.

«Здравствуй, малыш, –
сказал старик
голосом
мягким и тёплым,
как воздух, напоённый солнечным дождём, –
я слышал,
что ты хотел бы, как солнце, дарить радость.
Это же так просто, малыш.
Для этого нужно
пройти столько дорог,
сколько морщин на моём лице;
и на каждой из них,
встретив врага,
смело вступить с ним в бой,
а встретив друга,
отдать ему всё, что имеешь.
Ты знаешь, малыш, где рождается солнце? –
Если пойти по этой морской дороге,
усыпанной бриллиантами солнечных бликов,
можно дойти
до Берега Вечных Цветов,
где высится скала золотая до самого неба,
невидимая для людей,
вечно жаждущих золота.
А на её вершине
город рождения солнца.
И там,
в этом городе,
люди,
как солнце дарящие радость.
Они ушли туда,
оставив здесь солнечный свет своей души.
Иные ушли давно,
иные – недавно.
Но все они вечны,
как солнце.
Малыш,
если ты с честью пройдёшь все дороги Земли,
сюда возвратись по последней дороге –
на берег огромного моря,
в тот час,
когда чёрная ночь
тает на необъятном языке неба,
как на твоём языке
белый кусок сахара, –
и смотри вдаль, не отрываясь.
Жди солнца.
И когда в том месте,
где ещё не кончается море,
но уже начинается небо,
появится огромное яркое солнце,
сравнить которое нельзя ни с чем;
когда оно положит к ногам твоим
сверкающую бриллиантами
золотую дорогу через всё море,
к тебе выйдет
молодая приветливая волна
в сине-зелёном струящемся платье,
с ожерельем из белоснежных кораллов,
и протянет тебе руку,
одетую в ажурный рукав,
сотканный из мельчайшего бисера морских брызг.
Малыш,
дай ей свою руку.
Она отведёт тебя по этой морской дороге
в прекраснейший город в мире,
из мильярдов прозрачных росинок
и из чистого яркого света,
обвитый гирляндами радуг,
сверкающий радостью город –
город рождения солнца».

Старик умолк.

Уже вечер,
волоча за собой перламутровый бархатный плащ,
лениво побрёл по небу,
кое-где зажигая звёзды.
Одну зажжёт,
другую пропустит.
А потом
из незримого замка,
построенного вокруг земли,
вышла ночь –
Королева Вечного Траура по умершему дню.
Величественная,
строгая,
она шла,
зажигая не зажжённые вечером звёзды;
и паж её – месяц
нёс за ней
серебряный шлейф её чёрного шёлкового платья.

Подул ветер.
И донёс из темноты
удаляющийся голос старика:
«Прощай, малыш!
Жди солнца.
Потому что жизнь –
это ожидание
прекрасного».