Цей світ із ночі втомленим конем поволі вийшов і в мою долоню довірливо вклав морду … п’є з моїх садів дитячу прохолоду тиші, непорушну ….. під ноги груша закотилася йому – час вирушати в путь, а очі просять: «Не відпускай! Застигли всі мої чотири серця…..» Та крізь мої долоні, груди, чуб Проходит світ конем золотогривим І далі йде, - спекотний день йому Наспівує уже палкі мотиви….. Лиш може завтра, на зорі, чужим утомленим незнаним дивним звіром із лісу вийде знову щоб долонь відчути тишу і вологу віру……
|