Серж, давай бадьоріше і ще лютіше грай.
Леліє - крихітне серце рідного степу.
 Згодом хмільні верби розірве Лель.
І втворе фейк піснею з герців в Одесі.

І не зізвеш знавісніле божевілля у Вінниці.
І знидіє Полель поміж веж, звиродніє
вільними стихіями в лютому Херсоні.
Обімліє. Побіліє. Заніміє скажений Дніпро.

Міцніє склеп і німіє від жертв Житомир.
Непокірний шлейф війни все пломеніє.
І все жалюгідне у затишку пошаленіє.
І все чародійне - тепер не розповісте мені
про найінтимніший онімілий КРИВИЙ РІГ.

Жиріє овдовілий запорізький жрець,
два роки хворіє сороміцьким перевтіленням
перемог своєї Вікторії.
Найсвітліший тесть-олімпієць у френчі.

 Сивіє від підозри та бойової іронії.
 Потіє надвечір тіло моє у Венеції. Половіє
нервами зриває емоційний імунітет Вінниці.
Гріє їм тендітне чільне місце
під вінцем претензійний Львів.

А од чи зрадіє і чи розітне,
 підозріло трісне ржавеє серце  у добродіях.
Лагідніє Південний Буг, блаженно голубіє.
Поріже вмент плески. Розіб'є сейф. Захиріє.
Вміє навісніти  південь смерчем.

Це ж зачерствілий треш природи України
відвертих схем анонімів чорної зими.
Перевірте, містере бізнесе, найлютіший рай,
бо вже цвіте свіженькими вістями-страхами.

Кліпне деінде світло діджеєве. І заподіє
Діє сліпе і сіє ідеї і зводить їх нанівець
Зріє клен спертий до скель Тетерева.
Це п'янеє життя не позвеш на гей, насмерть.

Потім зімліє і вспіє згоріти рідний клен,
аж поки  потім не змарніє щем у цій війні.
Тліє болісно, - а чи ти ще ждеш вічне?