| Варел Лозовий***| Човнішали річуги зібгамшись у хуртовир  набаривлювалися потомним водивом
 розжужмленого сніговидла
 Сніг вогкий злежалий зжовклий
 як те старе сало зморене в коморі
 не рипить а плямкає як кнур і змовкли
 перепудженії ґави на оборі
 Вже рік не чув як сніг рипить
 як сунеш за поріг
 як в полотняних капшуках
 вже зварений творіг
 Заколивала глизява зима
 занудством мжички й мрякою сирою
 так ніби снігу в неї по активах ні кіла нема
 в запалій пазусі спорожненій дюрою
 Так тихо що у думці навіть не шеле́сне
 Ледь вчутний легіт
 він дмухнув з розхристаних полів
 що простяглись ледачо аж до ве́сни
 де він під ковдрою ріллі
 так довго прів й терпів
 Стирчати в полі зі світанком наодинці
 пружинами зібгавши тулуба портшез
 напхавши в писка променів по самі вінця
 й чекати доки плин думок не щез
 Заклякле та затяте те чекання
 коли дубіють руки гнуті і амебою душа
 в узварі калиновому світання
 із парою назовні з варгів мов лоша
 З буруль стікає біла кров зими
 мов зі щелеп тигрячої акули
 банькато виряченої у пітьмі
 від власного свавілля й бздури
 Та закрутити гембу рурою
 ще й всмоктати кисню свищик
 жиби кінською фрезурою
 ступор зціпеніння нищить
 І натомість хутра в ніс
 манірної кішки
 поки долю щасливу не стрів
 шпичаки крижані вхромить
 в шкіру расистську
 розкуйовджена ружа вітрів
 заколисана ружа
 вітрів
 | 
 2024 © Варел Лозовий |