У довгій чорній сукні, самотня та сумна
П'є жінка вермут з пляшки уранці на мосту,
Внизу вирує річка, і риба вирина,
Кружля лелека поряд, клекоче на льоту,
Мов хоче щось сказати, чи кличе він впусту.

Дерева ще у платтях, багряних, золотих,
І сонце виглядає осіннє звисока.
А жінка п'є та палить, рука її тремтить.
Упала запальничка, несе її ріка.
Вода, мов часоплин, бурхлива і швидка.

В каштановім волоссі сріблиться сивина,
І, начебто в тумані густому голова,
Вколола жінку в серце остання новина:
Загинув чоловік...І тепер вона вдова.
І чуються їй в шумі води гіркі слова.

Та раптом знов почула той голос дорогий,
Що змушує ожити, згадати почуття:
- Ти знаєш, не здолають кохання вороги,
Всередині у тебе є ще серцебиття,
Не пий вино, не плач, люби моє дитя.

Вона жбурнула пляшку, і вилилось вино,
Немов кривава пляма, мов данина війні.
І з крихіткою щастя, із чарівним зерном
Додому повернулась натхненна, мов у сні,
Та сум важкий, мов камінь, залишився на  дні.

Зросте її дитятко - надія на буття,
Мов пролісок з-під снігу, мов перший день весни.
До нього привітатись лелеки прилетять,
І мама скаже: бачиш, вітання здалини
Нам шле із неба тато, ти чуєш? Спом'яни.