ліроема
* 1 *
Тихі спомини в пазусі світу.
Скіпка мала згоріти давно.
В золотому начинні квіту
згас метелик живої райволь.
Поіржавіли блиски над віялом.
Похилився дуб над тополею.
А із диму вороння засіяло
золотисте насіння рай-долею.
Пелюститься веснянка всупереч.
Божеволіють корчми, бульвари.
Не що інше, Софія всуремеч
є найвищою силою мари.
* 2 *
Я мандрую з майдану під жорна життя.
Я програв фірмачам, онімів обертасом.
Там, за парканом, у скруті на днях
Земля із Сонцем – завжди йшли разом.
Рана на рані, – ой, Божа душа.
Всепровидюща, освітлена вище.
Запропадуща, – країна густа.
Лихо з-під жорен. Од вам і живчик!
Я грав жорно-кола. Від дива такого
Позаприхмарений свіжо ожив.
Гей, біле черево! Ген, косогором
затишним маревом жмурять божби.
Згибла б ця муха, бо ціпить просити.
Налякані тримають волю у роті.
Вже пуп’янок білих магнолій — на ситі,
і ринви співають приємні тривоги.
Буханець з’їдають діти несхожі,
шкуринки викривлюють їхні кишені.
Піднявся над маревом білий мірошник.
Лобастий знає, як діляться жмені…
* 3 *
Весна розкошує, пройма всі верхи.
Підняті реготом, п’ють сажотруси.
Із марев розверзнуті сохнуть кленки.
Відкрито ятрять нагі і хоружі.
І вже просякла зелена імла.
Не хибне крізь зустріч гаряча коханка.
Чимраз лютіша дівчина-весна.
Мигцем розгублена спрагла вигнанка.
Весна зокола файних веред.
Сонце надрізане, вкрадене зверху.
Дзиґа пружинить із висохлих флейт,
нуртують дзвіниці без капельмейстру.
* 4 *
Відпаду чи зірвусь до гріха?
На танок обернуся від смерті.
Порохно усмішки втішає.
Божевільна наруга у герці.
Безвідмовне моє джерело.
Так, не буде з моєї уяви.
Ген, скажене перевелось,
запроторило в галасі, в драмі
плачі жертв, неприховані волі
жінки вічної на пантеоні.
* 5 *
Чи сміятися я вже не смію.
Пише піснею вир душі.
Білий поквіт січе веремію.
Летить зорею світло мужів.
І навіщо мені це життя?
Навіть рідна земля чужа!
Я ще досі, деколи, деяк
проживаю себе в успеях.
Чи моє життя не земне?
Тільки в серці у мене — Сонце.
Людоморе! Не зло мене зве,
насьорбався я волі конче.
* 6 *
Я давно вже відчув, як полохає час,
надрано розтрачених нами щасть.
Вже мене дістає невмирущий Кащей,
зустрічає чахлого серед печер.
Чи вже вічне добро в мені не мине?
Я — сьогодні, я – завше, мене зло — не візьме.
Ти мене, лиходійка, у стійбищах ждеш,
затаїлась з косою, чекаєш з-над веж.
Хто ухопить за горло, – здуріє як світ?
О, жура жалюгідна, холодна від ніг.
А мене не відперти, я граю свій звук.
Відчуваю прекрасне, земне серед мук.
* 7 *
Чому ти не віриш, що так легко
з власноручним птахом у душі
квапити свій задум і як дехто
мудрувати і сьорбати щі?
Я отямлюсь світлом святих послуг
Не в пошанах, в славах на весь світ.
Будуть легкі крила — вічним потуг –
падати на вітер – над і під!
Чи десниця долі мої міфи
спричиняє в серці вищу ноту?
Я не Тихий серед України,
від Петра отримав злу Негоду?
Мудрий гріх — не дух самотворити,
і звершатись з унікальних крил.
Годі, літописцю, світ кривити!
Божа воля — вічна з власних вір.
* 8 *
Божественно весно, моя синьоока,
Моя білокрила, моя одинока.
Прозоро світлієш, краса твоя сила,
ніжне мереживо доля пошила.
Улюблена леле, — радість, надію,
незгасне серце шукає мрію.
Яскрава Земля блискуче приємна,
чарує весною, кохана взаємна.
* 9 *
марами серце в чарах дивне
зі мною діється весна
моїй душі грає наївне
дурно закохане дівча
душа від вольностей одійде
одійде нерестом добра
пусте-дурне весну обійме
остання вакханалія
нарешті дочекались люди
весни драповані струмки
на лоні праху чорні груди
в душі танцюють правнуки
* 10 *
Сяюча неба гільйотина
державним бебехом: ба-ба!
Він зрадив тебе, Україно,
невже ти баба кам’яна?
Усі поети будуть птиці,
бо люди стануть, як поети.
І падатимуть у криниці
хіба що вавілонські бехи.
* 11 *
кирилівські книжники біблій
дрібнили хліб віршів
чинили біди і втіхи
хвилинних інстинктів мрій
базарні нітились скрипки
мінили цигани на писк
і бідні кривилися діти
під різкий псюровий писк
і раптом кінь білий виник
виник із синіх вітрил
світлий від інших вільний
виник лихий і зник
і діти німіли від виду
янголів білих крил
і сонячне сяєво мирру
голодний потішило вир
* 12 *
то білих крил раптові крихти
вітрів попільний дим
так горе від причини
не явить птаха тлінь
сповіщеної волі
не вразить срамота
чим більше божевілля
тим вічне відчуття
предовге піаніно
літає поміж веж
блаженство мовби муку
здіймає обереж.
* 13 *
Дрижаки від безглуздя прокинулись,
загойдали Вітчизну стовби.
Нехай мамочка бавить Моравію.
На халяву празднуйте всі.
Наша матінка-законодавка
богатирством братви старається.
Все ж донюхується малявка,
яка жаба з жабою мається.
Розпанашіла до волії
щаслива доля державника!
Свідоме право моголії
продатись за право управника.
* 14 *
тут райдуг круглий дух духмяний
душить грубу судому плугу
зі сну на груди спурхнув руту
тут душогуби як гурмани
чужу хулу дудлять у кухлях
хуртечу-одур дружно мутять
тут одчайдухи дурисвіти
під дужу руку під розпуку
бунтують дують в сурму-курву
віють їдучу кулю звуку
грубу і здуту п’ють з вулкану
дундук гудучу мучить дудку
згуб круту райдугу задублу
втулив дурман з дмуху в лукаву
звук заблукав по кругу в лугу
засмучує стару і люту
душить грубу судому плугу
* 14 *
А тож бо – голос богослова.
Довкола слова край зайнявся.
За що страждав, за що боявся?
На мою голову де взявся?.
Айда в озори, бо морока.
Голос, мов гойя, на волах.
− Агов! − горлає зла сорока, –
казкова воля, позаяк
сам бородай, – як, сатана,–
перелякався пса страмного.
Отож, дорога прямо на
страждання. Знаю я для кого
простора пригоршня добра.
* 15 *
Біля джерал не пахне м’ята,
там в чарах – золота пора.
Сонце, я ратай, в моїх мандрах
о-мана–санна, – голова! –
За що карав я богослова?
Птаха продав, сховав коня.
Палала в образах простора, −
вогняна кров в його очах.
Стояла в паволоках ставна,
а то ж, журба взяла на жарт.
Підняв стожар − уява славна,
в словах – коханна, в чарах – яв.
В словах – оздоба, тай, проста.
Для чого понт, на що гопля?
Якщо на ложах – Божа нота,
то й волі мало на гопак!
О-ва, запамороч рахманна!
Сполохана розгадка зваб!
моя краса – воля сакральна,
ой, жайворова − воля-вамп!
|
