Критичні кризи вичавлюють свідомість
моїх думок про ґерць — видушують душу!!!
ЦЕ  видавлює мене на необхідність виборювати
власну аура вільного життя в уяві.
Мене перевтома витісняє за межі тіла
і знаходить місце в залежності від обставин.
Тепер мусиш бути на війні без відпочинку.
Витискуєш себе у постійних межових станах.
Випихаєш із себе молоді завзяття на волю.
Виснага від занурення в причини чудес ще терпить.
Втеча від обміну почуттями після успіхів.
Знесилення від негативних емоцій,
впіймав себе на роздратуваннях від не чуття
власних рук, ніг, шкіри, і зникає нюх, смак, простір.
Однак, якщо місія думок пов’язана
з візією історичного шляху
і втілюється у мові народу,
- ти сам себе ловиш на межі, на грані
і повертаєш себе у своє тіло.
Імовірно, виникає невидима гравітація,
яка творить із перевтоми творців часу -
сучасну історію України.

Неминуче, фатальне на певному етері,
як і багато невидимих літунів до тебе,
ти входиш до цілковитого розвидіння,
що є супренум твоєї багатої уяви,
і сам поза собою довершуєшся в часі,
виростаєш не тільки своєю фантазією.
Щоби мати велику підпору цього світу,
потрібне спроможне розвинене мислення.
Оперуєш глуздом і тямиш
лише власним притомним дитинством,
є правда пантелику, тільки проблема,
яка не варта мрій життя війною і миром.

Не жалію себе за тим часом наших битв,
нічо-бо, вічна пам'ять не ослаблює думку,
як обмін багатством вражень від халеп.
Немовля-внучок зі страхом плазує.
Дитя вже боїться, бо  страх убиває.
А чи то без любови діти роздумують ясно
перед картиною смерті однолітків.
Війна — все робить, стає живою  - і смерть.
Тільки те має надсилу, що нас міцних
перетворює в м'яку силу,
напоюємо наснагою відчуття інакшого.
Чим цілісніше розумієш життя,
тим більше нових думок: все, що зі мною -
перевідбувається, є, було і буде завжди.
Передчуття вдячності за цю твою агресію, -
це результат афекту, певного рівня чутливості,
А чи з часом я вичитаю в поезії нашу віру,
мов ознаку мудрості розстріляних поетів.