Це вони без уваги  йдуть в ногу з добою.
Хоча їм це невтямки, що йдуть незграбно,
згарячу заганяючи в ноги колючки,
вимучуючи себе до краю переродження.

Вищі від самих себе ці несамовиті добродії.
До речі, без кінця-краю невгамовні
на радощах щастя та на безвісти слави
бачать уві сні  і наяву диво, що приховане.

Гаразд, не сьогодні-завтра усі будуть
на самоті, ото ж тоді  згорда заговорять
на відріз  їм їхні слова, - а ти один незугарно
закричиш без ладу навперебій до себе.

А то кволо, а то з гарячу ти босоніж
біжиш то убік, то до краю прірви
заодно з усіма, аби відчути себе,
як востаннє, - отаке це пришиблене життя.

Врешті-решт, сівши при дорозі, у пітьмі,
самому собі стямно закричати від болю,
говорячи у вічі правду, зрозуміти себе.
Ось так. Розмовляти думками про себе.
А потім охнути від жаху. І тихо заспівати,
ледве, ледве дихаючи.

Дарма, що поет росте, нехтуючи  глибини,
розшарюючи сенси та смисли плину річки.
Неабияк проживши і попрацювавши
на славу мові, зробивши лише оскілечки,
віддає напризволяще свій хтозна-який вибір.

Добре було б розділити свій хист на троє:
відвернутися від вимученого життям люду;
без надміру крикнути брехуну зозла жах;
з переляку повірити у дієвість свого слова.