ОЗОРЕНЕ  ЗАЧАТТЯ
                                                  Еротоману Гоші
Дай тобі Бог побачити,
як наповнюється ілюзіями вільготний лиман,
як обдають гарячі вуста мадонн червоним квітом,
як в пропасниці рожевої ночі  опухає волове лоно.
Безперестанку лунає віраж і метелиця сміхом.
Розпаленіли віртуози, віялокрилі домни весни.
Освітлений волоссям мазух згорає  у вихорі нестям.
Витає на божевільних вогнях оксамитовий бас Полеля.
На злих лоскітливих язиках, їй-бо, кодло  всіх нирок  
вихлистує арфі струни життя і біситься від білизни.  
Ажурна баюра переливається в арматурну оргію міста.
Ошалілим дівочим сміхом декорується бабин афект.
Свіжий бузок приязно ніжиться у готичних соборах.
Розманіжений і мурзатий дзвін з отакеньким отвором,
осоромлений сміхом, ловиться на  мачулистому зові
і легкокрило проникає в неосяжний циклон притишених громів.
Захриплий цербер лагідно мається і пітніє в отаві лиману.
Охайненька цесарівна одразу ахає  на розхилені лапи.
Цербер буквально перевертом  зривається  на неї,
з чимало розціпленим гаком оскаженів від свіжого жару.  
Нечесана розшарілась в грудях у дивну нору-привабу.
Розтріпана, жваво розтята , озирнулась, як
цербер зненацька боляче ущипнув за лискуче стегно.  
Так зустрічається розкішне рамено  з  раменом людей.
Примхливо пахка душа випускає білотілу волю,
обібравши свій край до останньої нитки,  і воля плутається
в кручах, у ніжно білувато-рожевому полум’ї.
В дрімучому дуб’ї стережуть нудьгу напружені жмури.  
Сторопівши у соромі,  прийдешні знялися і полетіли:
– Овва, просякає безворса жмура! –  Стиснутими зубами
відчуває свою розвинену силу і владарює над нею.
Вона роздирається цербером на пов’ялі, брунатні шматки,  
і криваво глузує  над сліпучо-білим тілом  подертий дракон,
і ще прудкіше інтригує  весну для солодкого тіла.
– Од бомбу в серце підкинув! І продірявив веснянку.
Шалена воскресла і розжиріла в щедрому полум’ї  персиків.
Вориння відверто лоскоче  звільнену з ярма хмарочосів,
лихом зачахлу в шарварках ще пломеніючу долю.  
Ошукана кволіє густими очима:
– Мені вже жарко. Гальмуй, шалапуте, гальмуй.
Сполука ядучих подоб і приблуд, мліючи, якраз застогнала.
Заятрився визволений падуб. Явився воскреслий на груди.
Тонка,  височена скаламутила вокалом всі піхви
і нестримно занила від окаянства: ой-ой-ой…
Тулячись оголеними пишними грудьми від граючого нутра,
озвучила найближче терпке захоплення  грому:
– Гроза. А ти мені все більше подобаєшся. Але не довби.
Сіпаючи за щемливу проточину хвиль, закам’яніла.
Радісно перевернулася ніжка, розвернула красу міздрини,
урочисто піднялася і втопила гріх сліпою силою
в жертовній сопілці, і поезія росить над всім світом.
І знову гребіночка забриніла волоссям.
І ніжніше згинаються спини, і подразливі  руки і ноги.
Та одразу нірвана загрузла у гроті,  
і нечувані гулі-гулі пішли нізвідкіль .
Ну-бо, приблудо, підкоряй невгамоване лоно,
І зімкнись ногами в один моноліт і лоскоти, лоскоти!
Молодечо перевертається гуманоїд і здіймається  над вогнем,
забава блищить у мегерах,  віддаючись, метушиться примара,
самовіданно втіха затремтіла урочистим ритмом,
ефектно забуянила подибленними грудьми
– О, дай, Боже, щастячко нашим діточкам.
Приємно-нав’язливий з повними жменями тіла
припікає покора і опускається гіркуватий запах  вогню
і захоплюється у позах пожежня, що аж  молодан самотвердне
і уколупує  розкуйдану сокотуху на повну силу.
Позаплутані, вкотре звільнившись, маневрують в одно усім тілом.
Пожива маніжно веде, викручує світлу снігурку повного щастя,
Позирк сновид переноситься на обезумілу  вежу
і біль скидає у ніч лискуче надзвичайно яскраве люстерце очей.
Місяць розсовує долонею її рожеву у плямках.
а вона перехопивши його гаряче сопло, лящить
і кидає дружньо-щиру примовочку:
–   Не дам, бо страм  смуглявеньким лялькам! –
а сузір’я скаженіє в  глевких лепешняках, як мавпеня.  
У неї аж серце з нутром перевертається від лютощів,
у  нього вороний гарпун проходу її не дає.
Молодан живо точить  гарячу глибину.  
Щедро  попирхує над вогняно-червоним  ля-ля,  
і добре шарпає щілку, втокмачуючи себе в  полум’яне дупло.
Втративши стриманість:
– Отако, о-о-о!!! –
Лопотять в сузір’ях лебідки і лебеді,
пораз сочать у коханні спінені  і попружні курдюки,
надзвичайно глибоко чуманіють в ярах і вужі.  
Пораз кубло гарячіє між теплими стегнами,
виникає  світло і любий танок  від простої попси,
і лагідно плескає ущелиста тумба на спині.
–   Зняв фаску фривольну.
–    У фарсі  ти добре протряхла.
–   Фурор вибухай. Ти мене розтопив.
–   Закипаю. О, трісну. – і схекнув.
–   Ой-маю! О-ще! О-О!!
–    Ох, ох. Виривай  мої надра.
–   Ох, буря!  Надмір.
–   Розлітаємося.
Не вдержалися і хлинули цупким надструмом.
Духопелики  втратили рівновагу  і позбавили п’ят
і полетіли обоє на милість занедбаних мавок.
Понеслись трепетом  в струмінь гір і річок
і задоволено очамріли від приємного струсу,
цитрин обігрівся кров’ю в розкішному лоні.
І втопив і попудрив цурку в полоні, овіяв стегно.
Іще раз всмоктав  нектар усіма гарячими силами.
За жижки сіпонув. І  впав на чар-зілля. Чвак-чвак…
Попурі для жар-птиці душі.  І поробились  шаленими ночі .
Переповнена щімко відчула цноту, на щілочці очі:
–   Розворуши щебетушку.
–    Це мій останній штурган!
–    Ти божевільна! – розпухла велика радість,
щедросльоза щока заросила  зеніт  Гоші-еротоману.