Чекаю прибуття поїзда
на Київ на вокзалі в місті Марганець.
Чекаю, немов замовлення
на щастя, досить довго.

Фокусую кожну секунду
на тому, що  все скоро
здійсниться і матиме
неабиякий сенс для мого
успішного життя.
Відчуваю підтримку
та заохочення оточуючими
мене предметами, валізою,
свіжим номером журнала "Дзвін"
в руках, твердим кріслом, в залі очікування.

Розумію те, що моя
дитяча самостійність
у прийнятті рішень щодо
виїзду із закритого навчального
закладу на період літніх канікул
в село Погреби, що розташоване
під столицею, узгоджена з директором
і є яскравою дивиною дійсності.

Так, так, - у моєму дванадцятилітньому віці
було лише початкове розуміння доброго
 і повноцінного життя,
як особистого задоволення 
від мрій і надій, що здійсняться
в найближчому майбутньому.
Задоволення справжніми людьми.
Задоволення відкритою до мене реальністю.
Задоволення потоком подій, що відбуваються зі мною.

У дійсності під назвою "щастя"
я бачив не тільки себе, а й спостерігав
осмислені рухи потоку людей
в сторону своїх цілей.
І це підкріпляло мою впевненість
в щоденному щасті. Прибув мій поїзд.

Зустріч з Надією. Час пішов каруселлю.

У неї дійсно карі очі.
Запах духів нагадав мені
цвіт польової шипшини.
Оксамитовий голос виділявся
голосними звуками та
нелітературним суржиком півночі України.

Легкий дотик рук під час привітання.
Приємна посмішка до мене.
Потяг до поцілунку моїх вуст.
Сім секунд уваги на моєму гаманці.
 "У тебе мало рублів."
"Мені і цього вистачить для повного щастя."

Привітання з Мрією. Яка випадковість миті.

Я знаю, що більше її не побачу. Сльози сухі.
Я відчуваю, що це моя любов всього життя.
Ви супутниця мого театру і його осмислення.
Ви шанс для моєї пам'яті неймовірних подій.
Віра в те, що її ніхто не бачить,
існує в яскравих почуттях.
Доторк пальчиком до моїх вуст.
Не цілуємось. А лише цьомкаємось
і тільки трішечки-трішечки.

Дев'ять секунд уваги на моїх синіх очах.
"У тебе немає бадьорості в очах."
"Мені і цього досить для щасливого життя."