волосся втрачати мов пам'ять розмов про ніщо
чорна земля що родить лише смуток надії
ми так не любимо один одного що це вже майже любов
мов магніти які ми привозили клеїли міцно на двері
але нічого тут не втримати були ми чи ні
обриси у пітьмі сонячного світла
з іншого боку місяця живуть такі самі люди але в них незрозуміла мова
крізь спітніле від дихання скло намагаються торкнутися чужої руки
були ми чи ні ніхто не знає
вигадували якісь дурниці немов це виправдання
чому б тобі не помовчати наприклад
але життя як сум вод підземних під містом розбитим у друзки
були ми чи ні хай вгадають закреслені очі ікон
май на увазі що серце колотиться поки не стане
ластівкою або горобцем
ці метафори як заблукати ці вигадки сну
будь-що може виявитися будь-чим ми вже це проходили
торкаєшся вогню а це льодяна крига
вечір холодний залишає опіки на шкірі
червоні льодяники-півні пожежа
дмухай на воду тепер це життя це все мало так бути
все це має стосунок до сну
поки серце не перетворилося на пташку потім ні
поки воно у в'язниці з ребер та шкіри б'ється у відчаї
звідси нікуди не втечеш тебе вигадали для цього
вигадали як теорему яку неможливо довести
як безсоння перед світанком
коли з'являється світло у вікнах вгадувати обриси чужих снів
одна вигадка не гірша за іншу має бути
зрештою всі ми рівні хоча б у теорії
ми так не любимо один одного що тепер ми назавжди разом
в очікуванні на зупинці