Що з тобою, юродство!
Шурко, - хутко в бурсу!
Чув про бунт. Осуд погрому.
Шустро,  додому. Хоч лобом!
Од, дурко. Прогул знову. У школу!
То й тут поволоводжусь з тобою!
У койогось дурного продзвонюють мобу.
Отут, в кутку посуду,  жмурюсь,
покуштую огозлою з Ольгою.
То що було з Хомою? Був штурм!
Чудово! Шурко! Кузьмо- кругом!
У суд, - з фронту! - По колу огонь!

Нудно з докором. Мозоль - в гробу.
Той, що був - з одною ногою - то збоку чорт.
У нього отморок з позолотою, з головою.
Пойшов, у нову Вовчу - з мосту, од чорт!
У тую холодну воду, в дохлу Сосонку.
У Куцого було око з шнурком.
Обходжують мою кров,
мою зозулю Мотрю,
мов могучу плоть-бомбу.
Ох, прочув з Тютьок котрусь
Мотрю, взув обруч  фортун,
здув з торгу в круту скруту,
вгнув колючку з дурного глузду.
Тут то Дорош, всунувсь в довгу дорогу боргу,
здобув добру долю  й цокотуху-довбню.
Шурко, дошкуль, цю свою ногу ступою, -
мо, досхочу помолюсь тугою
про твою дорогу душу й мою любов.

Змовкнув з гуртом,  почую од вух той дух.
Розумно обдумуємо цю хворобу.
У отойого, що до джуру, був облунь.
Здобув Шурко чуть духу з кров’ю,
бо скоро його просту душу
просто зб’ють з розуму,
уб’ють по-тупому, по горшку.


Шурко, то спробуй!
Ну, що  молокосос?
Дужо з тяжкою ногою кожному,  
потороч бовдуру чуб,
в нього отой вогонь спокус
з людського сурового болю,
з польотом торб мотлоху,
з озором тортур й гонору,
що од судного згубу
до золотого гробу.

До всього цього  будь здоров,
конструктор порожнього
хорому, з нуждою по всьому  дому.  
З любов’ю всунь  йому в руку хоч  грошу,
в душу, мов отой костур глухого в грозу!
Що до того, що про щось - Шурко!
Проколупнуть слухом його глуху душу?
Що до того, що лопнуть тут,
поб’ють його буйну голову моржулькою?
Ото хворь вух, одур сухого супу
в голодному шлунку гонору.
У мойого журу  був  тулуб  пуху
з зубозйомом,  з мором вуст,
з-дозором-позором рук.
Когось щось здуло,
оцю вороньку, сонцюльку
Року, в брюхо народу.
Од, одоробло!
У твойого смутку, Шурко, огур!
То пробудь службу взводу в поту,
з ротною дружбою, з кощубою од  споду.

Шурко, ой, з лоском погублю
свою нову мову.
Розковуй голуб норову у мозочку,
Мушу   до того з бору-лукомору - в чорною зорю.
Чомусь одно його товчу, його нову мову,
бо гудло одубло од вух  в одну губу,
вчу формулою, вчу з ослоном ногу в руку,
ворушусь голобородьком в морозочку. Мучусь!

Про цю  гюрзотну купу гноту
в гробу, - ну, до чого?
То ж цю мокру  кукурудзу -
отут,  Шурко, - в воду Дону.
Обухом з мосту усю цю босотню муру,
 - бо уб’ють мого Юрку, - зб’ють у воду Дону.
Гуторю про свою сторону
з поробтуролою косою.
Сходу просто й скоро прокошую
посохлу  в стогу  вгору.
Побудьмо, з любов’ю,  
Шурко,  оком всмоктуй воду,
бо потурбуюсь  культурно  
про твою попову сльозу.

Од що, упокоюсь,
бо з вдвох,  щось одно прошу,
бо то уврождуюсь з докором,
бо то уброждуюсь з одкошом,
бо то укрождуюсь додому
у цю голу душу, мов
у чутку дупу з горою гною.

Доводжу  чуйно скорч
про цю тюрму  королю в «усьому»,
мов розову дулю голодному
всунув в здорову мошну.
Ото, бздуром прокручуюсь,
мов молодун бубонь.
Гунтось мудру скорботу,
бо шось, Шурко, струм здув
мою коротку ноту ноктюрну.

Мужньо, Шурко, споруджуй
БУДРОСТ по слову, з голосу.
У ньому помру,
мов отой бовдур,
з дзюбом й з тугою,
Ось цю голову мою,
путню з розплугу оголошуй.
Гостро прословлюйсь
в слово по колу, по дольному,
То що доброго, вогонь-слово,
когось просуну в судоцтво   роздруку,
Бо-тож-бо й воно, що його
кожну долю промолюю густотою,
до мочок прогосторюю мову
свого окультового роду.
устроюю  тюдору русову
богосодомну попсу збуту
в культ дум. Шурко, бровою вгнув,
оком моргнув, вуста згорнув.
У провулку  з трудом змолов штурм,
мо, пробуюсь з добром в злобу днюх.

Тю, Шурко, чому , об цю свою омуть
проголошують  клубному гонору,
мов  чуждую суть?