Розвіяних думок танцююче сміття
осінньо шелестить під вітру перелоги.
Знов мислями летиш у пам’ятні місця
колишніх  спілкувань і радісної  змоги.

Виходиш  на  парад  заплутаних  надій,
поїздок  в  тісноті,  пружинистих  походів...
Чи  написать  тому?  Чи  подзвонити  тій?
Довіритись  новій  хвилюючій  пригоді?

Що досвід принесе -- червонобокий плід
чи  брови, що злетять в  холоднім  здивуванні?
Де  щирості  межа?  Чи  захололий  слід
удасться  воскресить  в  розчуленому  стані?

І  робиш  ти  цей  крок  –  неначе  на  духу
(бо  серце  запальне  обмежень  не  приймає),
забувши  про  оту  розвилку  на  шляху
і  придорожній  знак:  «Повернення  немає».