Далека від красот манливої природи, підтримуєш вагу щоденного буття, і світло ліхтаря кружком невпинно бродить по вигинах плавких безшовного лиття німотних сіро-днів, наповнених, обтічних, що їх не обминуть, не збути самохіть... Щось вічне проступа між проявів невічних – ні оком охопить, ні думкою зловить. Слова тепер -- чужі, і образи – намарні, і їх чомусь не жаль, як листя на воді. Такі холодні дні, розхристані, негарні, така в них глибина -- століття молоді! Така рясна краса в урочищах скорботи! Солоністю від них, правдивістю несе. Ріка в сталевім сні лункі будує гроти, і марять в глибині про все вони, про все...
|