(Цикл пристрастей)

                                          Яким чином нагріти в пазусі гадюку?
                                                                      Сергій Вінницький

                      ***1***
Натще, опудало, віє, гребля гатить  воду!
Карти в руки і брешеш маячнею
навіть бровою не моргнеш,
а за милостинею палахкотиш!  
Яке ще чудило кадить фіміам?
Мордує жар-птицею, відбиває охоту,
а потім призначає благодать і  на тобі
йде по п’ятах за моїми смереками.
Хвацьке одоробло, вийшло сухим
із води і калатає дзвоном на все село.
Вздовж і впоперек будильники разять,
на все червоне окуття в душі лізуть.
Розпанахане лихом велике діло.
Луcне одоробло, а бучу зіб’є
заради життя в розмальованих
храмах, так ще бабаче в око стрельне,
огороднє опудало, бере усіх під розстріл.
Як  фатум в  багаттях фантазій, -
усім крячам майбуття прагне,
а зараз пече в очі  у знівечене  серце
згорілим нутром, аж шкура болить,
викурює пришвами  порохно на усе село
прадідівщини та жде кровних предтеч,
котрі вже при смерті на краю світу.  

               ***2***
Безшабашне жахіття, алюр три хрести,
з плеча одоробло забрязкотав калашем,
аж жижки тремтять, у піт кидає,
гай охоронить, моє обстріляне  Щастя.
У горлаючому Золотому жаль бере,
бідолашний  шахтар кулаччям  гуде,
свинча заряджає, земля дрижить,
аж пучки роздер, та як загорлає луною.
Трах-бах-тарарах!  Трах-бах-тарарах!  
Забило всі памороки, так пальцем тисне курок,
як товкачем, дає усім перцю,  
заярчався зраненим,  закусив вуста,
згинає в три погибелі терикони.
Горбата  курявами летить в живий степ.
Ач, як завзято перетрясає пихаті хмари
жилаве горнило сходу кидає із жару в полум’я.
Зводить на манівці прелюдією сміху козарлюг.
А після похорону кляне мокшанських
опудал та з якогось дива усіх опудал-приблуд.
З почетом притч казиться з жиру,
одоробло  зганяє оскому присмаком неволі.
Спускається з хмар перед  розп’яттями,
сідає на хресті свіжого іконостасу,
а навкруги з легким серцем опудала
тарахкотять ахові запахи, що злидень злизав.
Салют з мінометів  на передку
ловить вітер в полях.
Як  з неба, лівицею приймаю милостиню,
дастьбі цьому опудалу золоту серединку,
легкий камінь на груди,  та зірку з неба.
Зі шкіри пнуся, щоб правицею перехреститись.
Ясно, оця гіркота опудал бучу
зводить з пуття, розриває цепи
в пазухах прабатьківщини.
Неначе нові опудала, - так вам тре ще поскидати
маскувальне манаття зайд, - з’їдять вас тут мухи.
Від страху одоробло незграбно перехнябився,  
напружив серцебиття бандюг перед клятвами.
Яка ото бестія в нетерплячках єралашем вирлає?
Ні слуху, ні духу, тільки болячки свербять,
Опудало спіткнувся об хмару, стріляє у страх.
Виднота закаяної душі хвилює всю ніч,
над ним  висять каїнові дирижаблі,
літають дрони блукаючою маячнею.


                      ***3***
Оранжева духота з труб, каламуть у Дінцю.
Квасний закарваш блакитного війя.
Розхлябано пульсує калаш в каланчах.  
Розбурханою течією бісяться опудала на  майдані.
Трах-тарах-трах, - к бісовій матері крекче над храмом
розп’яте опудало веселящим ударом з гармати.
Кебети катма, стакато розпинає Новозванівку.  
Якась мертва мовчанка за мінометним шабашем.
Обнащене лезом піцикато  стає у горлі,
вдостачу укачує манію, в макітрі рве кишки,
і літає ейфорія над мертвим обвугленим соняшником.
Захаращене фугато  витлумачує  терплячку часу,
згасає щем. Нове одоробло править сільрадою
в розграбованому селі.
Жваве модерато перемиває кістки,
в занапащеній мережі клепки вставляє.
Смачно жує віл путящу начинку.


                           ***4***
Віхо, яке  це слабко піде з опудалом за вітром?
На нього сідає вилупча-жайворонча в пір’ях,
Рогате та горде шокує промоїнами в  очах,
Круте по світах одоробло – оцей фантом над Дінцем.
Гріхо, яких непутящих химер у ківш лиха
махом скидаєш? Клац-клац-клац! – з вітерцем.
Запікає щомиті жала куль в патріотах.
Пихо, приборкай крила, навіщо розводиш
в лиху годину жахнутих  адамашок
снайперами над Золотими Курганами.
Опудало дав дуба,   протягнув ноги на городі.
А я тут рвуся з туману в закритий небозвід.
Лихо, чому опудальські лахи шеретуєш,
усі твої одоробла згоріли, а ти ще заповзято  
чаклуєш над старцями в Щасті.
Жито, твій горе-заклинач ребрами світить,  
Нове одоробло викалює червоним вирла
моїх блакитних очей. Хіба не жаль, розвішувати вуха,
коли чорним хлібом вигорає Батьківщина?


                      ***5***
Хоча у вусі щось ожило з пуху та праху.
Одоробло мокрою  хмарою накрите.
Аж рот роззявило, увергається навскач.
Нетерпляча граната форсує втікача.
У цього лисого чорта сверблять п'яти,
опудала вилітають і піднімаються вгору.
Отак,  жмуриш киці-бабою, нудиш світом,
виводиш війю за скаженим  драчем.
Серед білого дня  вартую злим провулком,
поки не став увесь край райський світом.
Привиджаєш дрони з дефектами Панаса.
Опудало на кілочках з ампутаціями та  навахами.  
Не дихаюче м’ясо висить на стовпах.
Велике одоробло стає сіллю в очах,
жалить лукавими дирижаблями-мухами,
жигає в ніздрях крематорієм.
Знову гранатою-булавою шельмує
гурт соломах і все  крутить тебе,
якесь опудало стискає удавом до сьомого поту.



                   ***6***
Прокажена свалява в забавах,
скалить зуби перед скинутими з парафії,
гляне  на опудал і знову таврує страхом.
Скільки сил у рафінованого зуава,
скніти душею, прозрівати  з отряхами.
Одоробло слова ковтає каверзною,
стає на диби, біснується над  районами,
народ вмивається гіркими сльозами,
тероризує жаб’ячі  дзури на цвинтарях,
дикувато ячить проломами.
Ловкий джура, хоч лусни,  узурпує
абракадабру одоробла.
Чорна душа для чорного діла
чистить чим попало всі боки
каракатицям з ратицями.
Чи бач, летить якесь нове опудало,
ламаючи шию, шукає мій дух,  
шукає столицю, шукає  моїх земляків,
мотається, як білка в колесі.
Нахабно пресує жили,
обдирає край, як липку,
досаждає поетам марними  
кликами за неземними вітрилами.
А ти ще раз повстанеш, народе,  
усіма масштабами чудернацько
прозрієш над бідацькими
териконами-вулканами.
                   
                 ***7***
Маків цвіт серед мертвих соняшників.
Опудало, надолужує ґвалт на мою погибель.
Скруте-поезіє, лаштуєш кучерявим ораторам
децибелові сопла харцизу у книгах  славного Сірка.
Гомоне, мені забило мужні кім’яхи, по-діляцькому
рве дрижаками Байди, наче грім з ясного неба,
лає одоробло, добра не було б, як лукавить країною.
Пожертви щодня даєш, наче в раю живеш догори дном,
долаєш засіячів в  судах, які  розпрямляються
в силачів із яйця-райця. Жага! Все йде димом.
У вусі дзвенить сльозою від дідька лисого.
Оце ваше одоробло? -  Ти знову заламуєшся,
страждаєш рабом за цими кривавими жнивами.
Над  каламуттю в грудомасі, кривава жара!
Покуто, скіль ще опудалами дошкулятимеш?
Халявами розумах пожиратимеш
наше майно, скільки ще?


         ***8***
Наволочився млистими пасмами за Покровою,
повсюди роз’їдав  сукровицею непокірні стихії,
подовгу защемлював страхи шептунів.
І хоч розірвися на все Поділля, а ні,
сам  одоробло ставав на свій карб,
укріплявся жорсткістю слів, грошима,
статками, садибами, маєтками,
зміцнювався духом моєї землі.
Навчився у хвацьких опудал
перевтілятися дивом  ув дзиґу,
а бідолаху випинав навпаки.
Отаке одоробло над всією країною
не дрімало, завжди набігало  судами,
аби удовольнятися гіркотою старих.
За бугор перегортав грошима-росомахами  
та зіяв ватрою в очах при невдачах.
Щось ото орошав в гнилятину та трухлятину
сльозами злиденного народу поливав землю.


                 ***9***
Як легко тепер одороблу стертися в порох!
Звершатися небожатком, ховати кінці в воду.
Лихо та й годі, за бугром, воскрешати себе
і воскресати заповзяття мокшанських бандюг.
Народе, де там! Розгарячатися мечем
в печі коваля, звучати на кувалді,
розбурхуючи крах прабатьківщини.
Деренчати в шарлахах,  ходити манівцями,
штурхатися, гурчати, бряжчати,
ущухати в курганах прадідівщини.
Славно тарахкотиш новим опудалом на кутку,
в зашморг колошматиш  хамлуватих химер,
невигиблих опудал-падлюк.