Вже майже звична ранку панорама... Гучний цикад знов будить передзвін, Скелясті гори у вікні, мов в рамі, І щось кричить гортанно муедзин. Південне сонце сліпить сонні очі І у шпаринку кожну загляда... В які віки я сам біжу й охоче Туди, де в жовтих блискітках вода. Де цілий світ з суцільної блакиті Змішав тут море з небом легкий бриз, Дивлюся і не можу зрозуміти? Де верх у цьому міксі, а де низ... Я поринаю в цю блакить бездонну, Що обійма так лагідно мене... От як від неї їхати додому, Коли моя відпустка все ж мине?
|